BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

278
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 146
Перейти на сторінку:
трохи обнадіяв прибічників старого режиму, зберігаючи при цьому певні атрибути автономії України. Він заснував першу Українську Академію Наук (УАН) і першу Національну бібліотеку України, використовував українську мову як офіційну, вважав себе українцем і взяв титул «гетьмана». Водночас Скоропадський повернув старі закони та колишніх державних службовців й обстоював реінтеграцію України до майбутньої російської держави. За правління Скоропадського Київ, хоч і тимчасово, став прихистком для біженців з Москви та Петрограда. У своєму сатиричному романі «Біла Гвардія» Михайло Булгаков, який тоді жив у Києві, згадує як:

Тікали сивуваті банкіри зі своїми дружинами, тікали талановиті ділки, залишивши довірених помічників у Москві... Тікали московські й петербурзькі журналісти, продажні, жадібні, полохливі утриманки. Добропорядні дами з аристократичних родин. Їхні петербурзькі зманіжені доньки, бліді розпусниці з нафарбованими карміновими губами. Тікали князі й хапуги, поети й лихварі, жандарми й акторки імператорських театрів.[46]

Скоропадський також відновив права попередніх власників на землю і відмовився від обіцяних раніше реформ. Не дивно, що це рішення стало особливо непопулярним серед селян, які «ненавиділи цього самого гетьмана як скаженого пса», і які не хотіли й чути про «реформу панської наволочі».[47] Опозиція до уряду, який невдовзі почали сприймати як німецьку маріонетку, набула таких конфігурацій: «Екс-полковники, самозвані генерали, козацькі отамани та батьки [місцеві авторитети] розквітали як дикі троянди у постреволюційну літню пору».[48]

На середину 1918 року національний рух згуртувався під проводом Симона Петлюри, соціал-демократа зі здібностями до створення парамілітарних організацій. Думки сучасників про нього кардинально відрізнялися. Дехто вбачав у ньому потенційного диктатора, інші — передчасного месію. Булгаков, котрий узагалі не сприймав жодних ідей українського націоналізму, визнавав Петлюру лише як продукт селянської уяви: «міф, мара... слово, в якому злилися невгамовна лють, жага мужицької помсти».[49] Молодий Петлюра справляв, на думку його сучасника Сергія Єфремова, неприємне враження через «хвастливість, доктринерство та несерйозність», але пізніше подорослішав і став «єдиною безперечно чесною людиною з усіх», хто опинився в центрі подій української революції. У той час, як інші складали зброю або застрявали в міжусобицях, «лише Петлюра встояв на своїй позиції, не похитнувшись».[50] Сам Петлюра пізніше зазначав, що хотів, аби про нього написали всю правду: «Що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати... Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь».[51]

Суд історії виявився для Петлюри амбівалентним. Безумовно, Петлюра був достатньо сміливим, очоливши український національний рух, який, на його думку, по закінченню Першої світової війни мав ще один шанс. Щойно німецькі війська залишили країну, він згуртував «колишніх полковників, самопроголошених генералів, козацьких отаманів та «батьок» у проукраїнську силу, знану як Директорія, та влаштував облогу столиці. Незважаючи на те, що російськомовна преса називала їх «збіговиськом грабіжників», а прихід до влади «скандалом», сили Скоропадського відступали майже без бою і з надзвичайною швидкістю.[52] 14 грудня 1918 року війська Петлюри увійшли до здивованих Києва, Миколаєва та інших міст і ситуація знову змінилася.

Влада Директорії була нестійкою й брутальною, не в останню чергу через те, що Петлюра так і не зміг досягти цілковитої легітимності та забезпечити виконання законів. З економічного погляду Директорія, як і її попередниця Центральна Рада, була лівою політичною силою. Підтримуючи все більш радикальні погляди своїх послідовників, керівники Директорії УНР створили не парламент, а «Трудовий Конгрес» з представників селян, робітників та трудової інтелігенції. Хоча саме селянська армія Петлюри була справжнім джерелом його влади, однак, за словами одного з опонентів Петлюри, з неї не вийшло «ні справжньої держави, ні справжньої армії».[53] Багато бійців були «опортуністами», які одягали форму різних армій і козацьких формувань. Вони з легкістю грабували усіх, кого можна було пограбувати. Мешканці буржуазного Києва по черзі чатували на вході до своїх будинків.[54]

У самому місті одним з небагатьох політичних рішень, які було проголошено і втілено (як глузував один мемуарист), стала заміна всіх вивісок російською мовою на українські: «Російській мові навіть не дозволили бути поруч з українською». Подейкували, що ця вся заміна була викликана тим, що багато вояків Директорії походили з Галичини, практично не знали російської мови і розгубилися, опинившись у морі російськомовного міста. Як результат, «протягом кількох веселих днів усе місто перетворилося на художню майстерню», а тісний зв’язок між мовою та владою ще раз закарбувався в пам’яті киян.[55]

Окрім столиці, Петлюра контролював невелику територію. Булгаков згадував, що в цей час у Києві була «поліція... й міністерство, навіть військо та газети різних найменувань, а ось що відбувається навкруги, в тій, справжній Україні, яка за величиною більша за Францію, в котрій десятки мільйонів людей, цього не знав ніхто».[56] Річард Пайпс пише, що в Києві «ухвалювали закони, відбувалися урядові кризи, тривали дипломатичні перемовини, а решта країни жила власним життям, у якому єдиним дієвим урядом була зброя».[57]

Наприкінці 1919 року національний рух, започаткований з такою енергією і завзяттям, був розпорошений. Грушевський, котрий був змушений залишити Київ через бої, незабаром опиниться за кордоном.[58] У середовищі самих українців відбувся поділ на багато таборів: на тих, хто підтримував старий режим, і тих, хто був проти; на тих, хто хотів залишитися у складі Росії, і тих, хто був проти; на тих, хто підтримав земельну реформу, і тих, хто був проти неї. Змагання за офіційну мову стало ще запеклішим і перетворилося на непримиренну боротьбу. Біженці з Москви та Петрограда вже вирушили до Криму, Одеси і за кордон.[59] Водночас найбільший політичний поділ, який визначатиме події наступних десятиліть, відбувся між послідовниками ідеалів українського національного руху і прихильниками більшовиків — революційною групою з відмінною від усіх інших ідеологією.

На початку 1917 року більшовики в Росії були невеликою партією, котра утворила радикальну фракцію марксистської соціал-демократичної робітничої партії. Незважаючи на те, що вони перебували в меншості, більшовики цілий рік активно агітували на вулицях Росії з такими простими гаслами як «Земля, хліб, мир» — зрозумілими та привабливими для багатьох солдатів, робітників і селян. Державний переворот, організований ними в жовтні (7 листопада за новим стилем, який вони пізніше ввели), привів їх до влади в умовах повного хаосу. Під проводом Леніна — людини жорстокої, параноїдальної, підступної та принципово недемократичної — більшовики вважали себе «авангардом пролетаріату», а свій режим нарекли «диктатурою пролетаріату». Вони прагнули абсолютної влади і зрештою знищили всі інші політичні партії та

1 ... 7 8 9 ... 146
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"