Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

створені людиною, нагадують нам, що вони стосувалися не історії, поезії чи філософії, а торгівлі»[26]. Втім, «Епос про Гільгамеша» свідчить про протилежне — хоча перші глиняні записані позначки (записки, примітки) наших предків, можливо, і були про торгівлю й війну, проте перша записана історія — передовсім про велику дружбу й пригоди. Як не дивно, про гроші чи війну в ній не буде ані слова; наприклад, жодного разу в ньому ніхто нічого нікому не продає[27]. Народи не прагнуть завойовувати один одного, ми не зустрічаємо тут навіть натяку на загрозу насилля — жодного разу людина не вбиває іншу людину, в епосі не зустрічається слово «ворог». Це історія про природу й цивілізацію, про геройство, бунт і боротьбу з богами, про мудрість, безсмертність, а також про марноту.

І хоча йдеться про текст світового значення, проте він повністю випав з поля зору економістів. Про цей епос немає економічної літератури[28]. Однак саме в цьому епосі ми знайдемо перші сліди економічного мислення нашої цивілізації; початки довірливо знайомих концептів, як-от ринок і його невидима рука, проблема використання природного багатства й прагнення до максимізації ефективності. Згадується в епосі й дилема про роль почуттів, поняття розвитку від природженого стану чи тема комплексного поділу праці, пов’язана з виникненням перших міст. І от зараз це перша, несмілива спроба зрозуміти «Епос про Гільгамеша» з економічно-антропологічного погляду.

Спершу лиш коротко нагадаємо сюжет історії (детальніше розкриємо його трохи згодом). Гільгамеш, володар Уруку, «на дві третини він бог, на одну — людина»[29].

Дія починається з опису досконалих, незнищенних мурів, які Гільгамеш зводить навколо міста. При цьому він мучить робітників і забороняє їм бачитися з їхніми дружинами чи дітьми. Люди скаржаться богам, і ті посилають покарання у вигляді дикого Енкіду, який має зупинити Гільгамеша. Проте вони стають друзями, утворюють непереможну пару й разом виконують різні героїчні вчинки. Згодом Енкіду помирає й Гільгамеш вирушає на пошуки безсмертя. Він подолає багато перешкод і пасток, та, зрештою, безсмертя вислизне в нього майже з рук і безповоротно зникне. Наприкінці хід історії повертається туди, звідки епос починався, — до величного оспівування мурів Уруку.

Непродуктивна любов

Основна зав’язка всієї історії — у прагненні Гільгамеша звести мури, рівних яким немає на світі. Він намагається будь-якою ціною підвищити продуктивність роботи своїх підданих, навіть забороняє їм контактувати з дружинами й дітьми. Тому люди скаржаться богам:

Лячно у спальнях мужам Урука:

«Батькові Гільгамеш не лишить сина...

Матері Гільгамеш діви не лишить,

Що зачав герой, що судилась мужу!»[30]

Який далекий нам принцип і який близький. І зараз ми часто живемо ще Гільгамешовими уявленнями, що інтимні стосунки — тобто сама людяність — ідуть на шкоду робочому процесу, що продуктивність людини зросла би, якби вона не витрачала свій час та енергію на непродуктивні справи. Ми переконані, що домен людяності (людських стосунків, любові, дружби, мистецтва тощо) — непродуктивний. Звісно ж, за винятком репродукції, яка єдина, дослівно, є (ре) продуктивною.

Таке бажання будь-якою ціною максимізувати ефективність, пригнічення людського на користь економічного редукує людину, обмежуючи всю її людяність, перетворює її на чисту виробничу одиницю. Прекрасне чеське слово робот[31] досконало передає це значення. Людина, зредукувавшись до звичайного роботника, стає всього лиш роботом. Цей епос свого часу чудово б згодився Карлу Марксові, який запросто би міг його використати як приклад першого в історії випадку редукції людини до робітника, праісторичний приклад експлуатації та відчуження індивіда від родини й від себе самого[32]!

Бажання управляти простими робітниками — мабуть, споконвічна мрія всіх тиранів. Кожен деспотичний володар вбачає в родинних і дружніх контактах конкурента ефективності. Спроби звести людину до одиниці виробництва й споживання (оскільки економіці нічого більше не потрібно, як це красиво — аж до болю — демонструє модель homo oeconomicus, яка теж усього лишень одиниця виробництва та споживання)[33] можна помітити й в застережливих суспільних утопіях, чи точніше — в дистопіях. Наприклад, Платон у своїх ідеальних уявленнях про державу не дозволяє батькам виховувати дітей, але відразу ж після народження віддає їх до спеціалізованих закладів[34]. Схожі описи знайдемо і в застережних утопіях О. Гакслі «Кінець цивілізації» та Дж. Орвела «1984». В обох романах наштовхуємося на заборону стосунків між людьми чи почуттів (зрештою, будь-яких проявів індивідуальності), за них суворо карають. Дружба чи любов вважаються не просто «зайвими» і непродуктивними, але й, навпаки, можуть бути для тоталітарної системи деструктивними (як це добре видно в романі «1984»)[35]. Дружба, з економічного погляду, теж зайва, тому що без неї й індивід, і суспільство здатні прожити. Як наголошує Клайв Стейплз Льюїс: «Дружба — це не необхідність, так само як філософія, так само як мистецтво, як сам всесвіт (оскільки в Бога не було потреби творити). Вона не становить жодної цінності для виживання; це одна з тих речей, які надають сенсу самому виживанню»[36].

На жаль, сучасна мейнстрімна економіка має дуже багато спільного саме з цим підходом. Моделі неокласичної економіки розглядають роботу як input до виробничої функції. Така економіка не вміє інтегрувати в свої рамки людську спільноту (тобто людину!), проте людиноподібні роботи вписуються в них просто досконало. Як говорить Йозеф Стігліц:

«Один з найкращих «трюків» (можна було би сказати, що йдеться про «розуміння відкриттів») неокласичної економіки полягає в тому, що до роботи вона підходить як до будь-якого іншого виробничого фактора. Результат виробництва описується як математична функція вхідних ресурсів — метал, верстати й робота. Математика трактує роботу як будь-який