Читати книгу - "Діалоги"

це можна, до бога. Яку нагороду обіцяє тобі за ті старання? Щонайбільшу, справді божественну: нічого не муситимеш, нічого не потребуватимеш; будеш вільний, безпечний, неушкоджуваний; до нічого не братимешся надарма, на жодні перешкоди не наражатимешся; все задумане вдаватиметься, не буде прикрих випадковостей — нічого, що суперечило б твоїм задумам, твоїй добрій волі» (XVI). Шевченко й на засланні був вільний і неушкоджуваний (хіба може творити людина, яка не виборола для себе внутрішньої свободи?). Франко, хоча в’язав себе путами й ланцюгами, був сповнений тією «суворою», про яку Сенека, радістю життя: «Люди, люди! Я ваш брат, / Я для вас рад жити, / Серця свого кров’ю рад / Ваше горе змити», — наче у відповідь на заклик Сенеки: «Живи для інших, якщо для себе хочеш жити».

Діалог «Про щасливе життя», сказати б, — найдіалогічніший з усіх філософських творів Сенеки. Тут він постійно відповідає своїм уявним опонентам (їх не бракувало) — тим, хто дорікав філософові його величезними статками: вчиш, мовляв, обмежуватися достатнім, жити чесно, а маєш усього без міри. Саме в цьому діалозі Сенека вигострює свій письменницький хист, звертається до різних стилістичних засобів, витончених софізмів та аргументів, щоб донести до читача своє розуміння стосунку людини до багатства; найчастіше ж надає своїй думці афористичного звучання, адже афоризм — переконує, хоча б такий: «Мудрецеві багатство слугує, дурневі — наказує»; «Мудрець серед найбільших достатків — про вбогість найбільше думає». Деякі з таких-от сентенцій викликають усмішку: «Більше багатство — більша змога випробовувати чесноту» (не надто її сьогодні випробовують); чимало схожого знайдемо й у «Листах до Луцілія».

Врешті, Сенека не втомлюється нагадувати, що він — іще не мудрець, ще не сягнув найвищого зразка. «А сягну його, ступивши на намічену вершину, — тоді й вимагай, щоб мої діла не розбігалися зі словами» (XXIV). Втім, як би ми не поставились до тих мудрувань, не можемо не погодитися, що й у цьому діалозі римський стоїк промовляє так, мовби жив у нашу добу, серед нас. Отож, відповідаючи на одвічне нарікання людини «І де те щастя в житті?», Сенека, перифразуючи свій же вислів («Бог поруч тебе, з тобою, в тобі»), міг би сказати так: «Щастя — поруч тебе, щастя з тобою, щастя в тобі», адже, коли знаходимо себе, то знаходимо у собі й щастя, яке зрівнює нас з богами; щастя, для якого ми народжені, до якого й інших маємо провадити.

Початок діалогу «Про спокій душі», пролог, є зразком самоаналізу: Серен (див. прим. до Спок. 1), пильно до себе приглядаючись, у подробицях, як це робить хворий на вимогу лікаря, описує свій душевний стан — хоче почути не лише назву своєї хвороби, а й взятися за лікування. А хвороба не те що важка — невиразна: то він почувається вільним від ненависних йому пороків, то знову їм піддається. Одне слово, для душевного спокою йому бракує найголовнішого — сталості, твердого ґрунту під ногами. Наразі ж є щось протилежне — levitas, легковажність у прямому значенні слова: стоїчне вчення ще не набуло в адептові тієї школи своєї ваги, ще не поставило його твердо на ноги, от він і хитається, як човен на хвилях; звідси — й нудота (nausea), найперша ознака тієї хвороби, яка вражає душу.

Щось схоже, лиш у жартівливому ключі, — у середньовічній «Сповіді» Архіпіїта Кельнського: «Сам до себе сповнений лютості гіркої, / сам себе й караю я — словом не рукою: / створений з матерії частки нетривкої, / для вітрів я забавка, лист гіллі тремкої. / Хоч мета розумного, тим він і примітний, — / класти зруб життя свого на скалі несхитній, — / я ж, пустившись берега, дурень несусвітній, / в світ пливу — щодня мені інше небо світить. / То я — ніби човен той без весла на морі, / то мов птах заблуканий в далі неозорій. / Ключ мене не втримає, прив’язь не впокорить, / той мені за спільника, хто до блуду скорий»… А далі — Поль Верлен, чия поезія є теж своєрідною сповіддю людини, що переживає солодкі муки того нудотного стану (langueur, ennui, nausée) — «страждання без причини»…

В Архіпіїта Кельнського — ті ж самі, що й у стоїків, ключові слова й поняття: virsapiens (в перекладі просто «розумний»); ліричний герой «скипає у своїй душі, як морська хвиля» (aestuat intrinsecus); він — дурень (stultus); його носить по світу (feror); і, що найголовніше, — він сам себе ненавидить (у Сенеки: sibi displicet); він кидає гіркий докір своєму розуму (menti), радше нерозуму: він, той розум, уся душевна структура, не є, як у мудреця, досконалою, доброю (mens bona); далі, у поета-ваґанта, — вже цілковита протилежність до стоїчних засад: ліричний герой, не дбаючи про чесноту (immemor virtutis) «горнеться до пороків» (vitiis), «спраглий насолод» (voluptatis avidus), — «плекає свою шкіру» (curam gero cutis). Середньовічний поет, бачимо, з усмішкою сприймає стилістично вигострені настанови стоїків, зокрема, ось цю: «Справжня насолода — це зневага до насолод». Стисло кажучи, стоїчна «сувора радість» і п’янка, що не пильнує міри, радість ваґантів («Gaudeamus igitur…») — різні речі: що у розумінні Сенеки — «йти за природою», те, з погляду ваґантів («волоцюг»), — «проти природи»…

Але повернімося до «спокою душі». Центральне поняття цього діалогу — грец. «euthymia», добрий стан душі (сковородинське «веселіє серця»); у Сенеки — «tranquillitas», спокій, що одразу в’яжеться з образом спокійної морської поверхні (у нас ця ж метафорика: хвилюватися, обурюватися, заспокоюватися), як її бачить, скажімо, Леся Українка у «Тиші морській»: «…ледве-ледве / Колихає море хвилі». Важливим є тут оте «ледве-ледве»: золота середина між бурею — і повним штилем, коли душа, з природи своєї рухлива, мов ціпеніє, стає інертною, фактично мертвою («мертві душі»); та й сон, що є спокоєм, «розтягнути його на ніч, на день, — матимеш смерть» (із спокійної людина робиться покійною). Серен ще не сягнув того просвітленого стану: його душа, хоч у затишші, але ще «брижиться, як морське чи озерне плесо після бурі» (II), він, скажемо нині, потребує реабілітації, а ще — «віри у самого себе, впевненості у тому, що ступає належною дорогою».

Яка ж причина тієї «морської хвороби», загалом душевного неспокою? Передусім — слабкість здорового глузду (bonae mentis infirmitas), залежність від постійно перемінливих бажань, прив’язаність до всього зовнішнього, неспроможність бути у злагоді з собою, як ліричний герой «Зів’ялого листя», — «сам з собою у роздорі». Невипадково саме у цьому діалозі, як фаховий психотерапевт, Сенека дає точний опис хвороби: «Ось що неминуче стається з тими, хто узалежнює