Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відьмочка звела на бізнесмена круглі від подиву очі. Той осікся й засовався на місці.
— Авжеж, пробач. Дурницю бовкнув, — пробелькотів він. — Отже, гроші нам партнери дали. Один — мільйонер, за кордоном живе, другий — узагалі,— Іващенко притишив голос, — з уряду, а третій… — голос генерального директора став майже нечутним, він навіть роззирнувся, немовби боявся, що його підслуховують. — Третій гірший за всіх. Тобто кращий. Не знаю, звідки в нього гроші, і знати не хочу.
Ірка кивнула і, тихо прошепотівши: «Що є, що було, що буде…», — віялом викинула на стіл три перші карти, трьох тузів: червового, бубнового й темного пікового.
— Коротко кажучи, не дай Боже цій трійці не догодити! Я й раніше весь час боявся: а раптом проект зірветься й прибуток буде менший за обіцяний… А тепер і поготів ночами не сплю! — бізнесмен безнадійно махнув рукою. — Компаньйону моєму що, він собі змився, а я з нашими партнерами сам на сам лишився. Якщо вони дізнаються про це раніше, ніж я поверну гроші… — Іващенко навіть не договорив.
Ірка знову кивнула й навіть глянула на бізнесмена зі співчуттям. Пікова сімка поруч із червовим королем самого Іващенка обіцяла Володимиру Георгійовичу смерть. Щоправда, червова дев’ятка, яка була поруч, означала лише можливість, а не неминучість. У бізнесмена все ще залишався шанс.
— А як він украв гроші?
Іващенко посміхнувся.
— Просто кудись переказав, і все! За допомогою програми «Клієнт-Банк» — прямий зв’язок із банком через комп’ютер. За ідеєю, ця програма могла бути тільки в моєму комп’ютері й у головного бухгалтера, а виявилося, що в нього вона теж є. Доступ до рахунку ми з ним закрили на комп’ютерний шифр, код поділили навпіл — половину знав я, а половину він.
Ірка трохи розгубилася, не зовсім розуміючи, як поєднати карти, що відкрилися, із сучасними комп’ютерними технологіями. Але Іващенко, схоже, казав правду.
— Та, ви, я бачу, один одному страшенно довіряли, — мовив тим часом Богдан.
— Але Володимир Георгійович перестав довіряти своєму компаньйонові,— викладаючи чергове карточне віяло, сказала Ірка. — Десь рік тому? Два?
Іващенко глянув на неї обережно і з повагою.
— Якщо точно, то півтора. Розумієте, він колись, ще дуже давно, тут директором був. Підприємство зовсім збанкрутувало, і я його викупив. А йому запропонував стати компаньйоном. Молодшим, — уточнив генеральний. — Бізнес я роблю: партнери, проекти, замовлення, збут… А він начебто за саму компанію відповідає. І ось якось так вийшло, що дуже вже багато чого почало від нього залежати. Менеджерів я набирав, а бухгалтерію він під себе взяв. Та ще й посадив там усіх своїх родичів. Заміна комп’ютерів, системні оператори — теж він. Охорону контролював. Навіть собак сторожових сам, особисто, тренував! Говорив, мовляв, подобається йому.
— А у вас тут ще й собаки? — наморщила носика Ірка.
Собак вона останнім часом недолюблювала, надто вже неприємні спогади були з ними пов’язані. Та й Ірчиному коту собаки теж були не до вподоби.
— От такі здоровенні! На ніч на територію випускаємо, — підтвердив Іващенко. — Злющі — жах! Надійні охоронці, нікого не пропустять. От тільки мене вони теж чужинцем вважають. Якось ближче до ночі за паперами в офіс повернувся, а їх уже встигли випустити. То його собайли мене до стінки притисли й тримали так до самісінького ранку! Ще й досі, як згадаю, мене аж трусить всього, — поскаржився він. — Саме тієї ночі я й подумав, що, може, я тут кручуся цілими днями, провертаю бізнес, а сам у свого компаньйона під повним контролем? Захоче — відпустить, захоче — схопить… Не знаю, чи розумієте ви, про що я, — перебив Іващенко сам себе й уважно глянув на дітлахів, прикидаючи, чи здатні діти розібратися в його заплутаних бізнес-взаєминах.
— Ваш компаньйон дуже втомився, — сказала Ірка, вивчаючи карти, що відкрились. — Він гадав, що крутиться цілісінькими днями, а ви тільки те й робите, що їздите по місту, та в чужих офісах каву п’єте. Коли півроку тому ви розповіли йому про новий проект, він вирішив, що з нього годі. Він має забезпечити собі багате й спокійне життя.
— Нічого собі! Та він хоч розуміє?.. Ця кава мені до кінця дня вже з вух ллється!! Голова розколюється й кола перед очима!!! — обурено закричав Іващенко.
— Як же він міг переказати гроші? — урвала бізнесмена Тетянка. — Для цього він мав знати весь код, а не тільки свою половину.
— Не знаю, — швидко відповів Іващенко, — навіть не здогадуюсь.
З колоди випала карта й спланувала згори на вже відкриті. Пікова дама глузливо посміхалася.
— Володимире Георгійовичу, — постукуючи по ній пальцем, спитала Ірка, — ви просто так брешете, чи перевіряєте мене?
— А тебе мама не вчила, що дорослі не брешуть? — огризнувся був Іващенко.
— Володимире Георгійовичу! — суворо крикнула на бізнесмена Ірка й помахала картою в нього перед носом.
Коли б Іващенко тільки знав, як Ірка не любить згадок про свою матінку, що давним-давно від них утекла!
Незрозуміло, чого бізнесмен злякався дужче: Ірчиного тону чи лиховісного виразу обличчя намальованої пікової дами. Але він здався.
— Коли на рахунок надійшли гроші,— знехотя вичавив він із себе, — компаньйон запропонував це відзначити. Я ж узагалі не п’яниця! А тут і випив зовсім трішки, а все відразу наче в тумані стало. Здається, він мене про щось запитував. А я йому відповідав.
— Зрозуміло, самі код і розповіли, — по-дорослому зітхнув Богдан.
— Уранці компаньйон зник. Мент, якого я наймав, з’ясував, що він викликав таксі до аеропорту. А далі немов розчинився. Полетіти — не полетів, ми все ретельно перевірили, усіх розпитали, фотографію показували. І з вокзалу він теж не їхав.
— А може, його просто не знайшли? — припустив Богдан.
— Майор у мене — професіонал, у нього прямо чуття! — трохи образився Іващенко. — Якщо він каже, що не їхав, отже, не їхав. Як звідси рано-вранці злиняв…
— А куди він увечері їздив? — урвала його Ірка.
— Коли ввечері?
— Ну як же! Ось вранішня доріжка, — Ірка торкнулася карти, — а ось іще одна — вечірня. Та ще й до себе додому.
— Не знаю, — розгублено пробелькотів Іващенко. — До себе додому? Виходить, він і додому заїжджав? А хатня робітниця каже, що його не було. Вона допізна чекала, а він так і не повернувся. Значить, збрехала! — Несподівано обличчя Іващенка зробилося веселим і хижим. — Треба буде з нею ще раз поговорити.
Примовляючи: «Чим усе скінчиться, на чому серце заспокоїться…», — Ірка викинула останнє віяло з карт.
— Що там, що? — нетерпляче спитав Іващенко, жадібно придивляючись до карт, що випали.
— Таємниця, загадка, —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ірка Хортиця приймає виклик», після закриття браузера.