Читати книгу - "Платформа"

гусеничний бульдозер — оточили її. Екскаватори підняли вгору свої залізні руки і з силою вивергнули свої ковші на людину, розрізавши її водночас на сім або вісім частин. Проте голова чоловіка, здавалось, все ще випромінювала диявольське життя; недобра посмішка світилася на зморшкуватому бородатому обличчі. Бульдозер, у свою чергу, під’їхав до чоловіка, його голова розкололась, немов яйце; мозок і подроблені кістки порскнули на скло за кілька сантиметрів від мого обличчя.

5

У цілому туризм, як пошук сенсу існування, з його ігровою товариськістю, якій він сприяє, та образами, які він породжує, є інструментом повільно зростаючої закодованої нешкідливої боязкості зовнішнього оточення та його несхожості.

Рашид Аміру

Я прокинувся десь опівдні; кондиціонер гулко працював. Голова боліла вже менше. Простягнувшись поперек величезного ліжка, я згадав про тур та його мету. Група, дотепер безформна, повинна буде перетворитися на живу єдину спільноту; починаючи з сьогоднішнього дня, я маю знайти своє місце в ній, а безпосередньо зараз — вибрати шорти, щоб їхати до клонгів. Я вибрав напівкоротку модель з голубої джинси, яка не дуже облягає, і доповнив її футболкою «Радіохед»; потім я поклав деякі речі в рюкзак. У ванній кімнаті я з огидою подивився на себе у дзеркало: по моєму помережаному бюрократією обличчю можна було зробити єдиний трагічний висновок — я був схожий на того, ким насправді і був: сорокарічним чиновничком, який під час відпустки намагається одягатися по-молодіжному. Це мене збентежило. Я підійшов до вікна, смикнув штору. З двадцять сьомого поверху пейзаж відкривався неймовірний. Величезна споруда готелю «Маріот» здіймалася наче крейдяна скеля з накресленими на ній горизонтальними чорними смугами — рядами вікон, напівприхованих за балконами. Світло сонця в зеніті по-особливому вимальовувало форму стіни та граней. Напроти готелю — складна споруда з пірамід та куполів із синюватого скла множила думки і відносила їх у неозорну далечінь. На горизонті виднілись гігантські бетонні брили готелю «Гранд Плаза Президент», які нависали одна над одною, немов сходи справжньої піраміди. Справа, над зеленою поверхнею парку Люмпіні, наче охрова цитадель, здіймалися наріжні вежі готелю «Дюсіт Тхані». Небо сіяло блакиттю. Я повільно потягував «Сингха Голд»[9] і розмірковував над поняттям «неминучість».

Внизу в холі наша перекладачка робила перекличку, щоб роздати breakfast coupons.[10] Так я дізнався, що тих двох краль звали Бабетта та Лея. У Бабетти було світле кучеряве волосся, не від природи, звичайно, скоріше — хвилясте, в неї, паршивки, були гарні груди, які виразно проступали крізь напівпрозору туніку, схоже, з набивної тканини з каталога «Труа Сюїс». Її штани з тієї ж тканини були також напівпрозорі, настільки, що було добре видно біле мереживо її трусиків. Брюнетка ж Лея була більш схожа на довгу макаронину; проте дуже гарний вигин її сідниць, що особливо підкреслювали чорні лосини, та агресивні груди, які погойдувались під яскраво-жовтим ліфом, компенсували цей недолік. Малесенький діамант прикрашав її пупок. Я надто уважно розглядав обох шльондр, щоб назавжди забути про них.

Розподіл купонів продовжувався. Наша перекладачка Сон називала усіх членів групи на ім’я. Це мене дратувало. Ми ж дорослі, твою мать. Деяка надія зажевріла в мене, коли вона, вказавши на подружжя, назвала їх «мсьє та мадам Лобліжуа»; але потім відразу ж із солодкуватою посмішкою додала: «Жозетта та Рене». У це важко було повірити, проте так воно й було. «Мене звуть Рене», — підтвердив пенсіонер, не адресуючи свою репліку ні до кого конкретного. «Не пощастило…» — пробурчав я. Його жінка кинула на нього втомлений погляд, який мав означати: «Замовкни, Рене, ти всіх дістаєш». Раптом я зрозумів, кого він мені нагадував — Мсьє Плюса з реклами чіпсів «Бальзен». Мабуть, це він і був. Я спитав безпосередньо його дружину, чи не знімалися вони бува в цьому ролику у ролі другого плану? «Авжеж що ні», — відповіла вона. У них була своя м’ясна лавка. А що, теж непогано. Цей веселун — колишній ковбасник (із Кламарі, як уточнила його жінка). Отже, у скромній лавці, яка стала харчевнею для незаможних селян, він і сипав колись своїми жартами та дотепами.

Були ще дві сімейні пари, але більш непримітні, яких, здавалось, зв’язувала якась неясна єдність. Може, вони вже їздили кудись разом? Чи познайомились тільки за брекфестом? Все може бути. Перше подружжя викликало у мене відразу. Чоловік був схожий на Антуана Вехтера[11] в молодості, якщо тільки його можна уявити собі молодим; проте він був шатеном, а зі своєю рівненько підстриженою бородою він не дуже вже й нагадував Антуана Вехтера, скоріше — Робін Гуда. Але ж у нього було щось швейцарське, я б навіть сказав щось від мешканця Юри. А врешті-решт, ні на кого він був не схожий, а мав вигляд цілковитого бовдура. Не кажучи вже про його дружину, в комбінезоні з серйозним обличчям доброї молочниці. Неймовірно, щоб такі створіння не розмножувались, подумав я. Певна річ, залишили дитину у своїх батьків в Лон-ле-Солньє. Вигляд іншого подружжя, більш літнього, викликав у мене безмежне відчуття безтурботності. Сухорлявий, вусатий та трохи знервований чоловік відрекомендував себе натуропатом. Помітивши мою здивованість, він пояснив, що лікує хвороби за допомогою рослин або інших природних засобів. Його дружина, сухорлява маленька жіночка, працювала в соціальній сфері, займалася працевлаштуванням якихось хуліганів у Ельзасі. Здавалося, вони вже років тридцять не трахалися. Чоловік, схоже, був готовий поговорити зі мною про користь народної медицини, але від такого першого знайомства в мене почало трохи морочитися в голові, тому я опустився на стілець, який стояв поруч. Звідти я погано бачив інших трьох членів нашої групи, яких від мене трохи закривало подружжя ковбасників. Це був якийсь міщанин років п’ятдесяти на ім’я Робер з напрочуд суворим обличчям і жінка приблизно такого ж віку, з чорним кучерявим волоссям навкруг водночас злого, розважливого і позбавленого емоцій обличчя. Звали її Жозіан. І нарешті більш молода, майже непомітна жінка не більше двадцяти семи років, яка повсюди, наче видресируваний собака, майже не відриваючись, ходила за Жозіан. Її звали Валері. «Що ж, — похмуро подумав я, прямуючи до автобуса, — у мене ще буде нагода, та й не одна, підбити до неї клинці». Я помітив, що Сон все ще перевіряє свій список пасажирів. Обличчя у неї було дуже напружене, а слова злітали з її вуст поза бажанням. Увесь вигляд Сон свідчив про боязнь, майже розгубленість. Разом з нею група складалася з тринадцяти осіб, а тайці інколи дуже марновірні, ще більш марновірні, ніж китайці. Часто-густо при