Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

На диво відрубної вдачі, він відкидав усі їхні намагання погладити себе, віднаджуючи їх ошкіреними іклами й настовбурченою шерстю. Але сам нікуди не йшов, усе спав і відлежувався біля струмка, а їв тільки тоді, коли вони, поставивши їжу, відходили на безпечну відстань. Його жалюгідний стан пояснював, чого він не поспішає звідси. Проте через кілька днів, трохи оклигавши, він раптом зник.

На цьому, певно, все й скінчилося б, тим більше, що Ірвін і його дружина вже змирилися, коли б у цей самий час Ірвінові не довелося поїхати у справах на північ штату. Десь на межі Каліфорнії і Орегону, проходячи коридором поїзда, він випадково глянув у вікно і побачив свого нетовариського гостя. Той біг по дорозі, поруч із поїздом, рудий і вовкастий, неймовірно змарнілий, закурений і брудний від двох сотень миль дороги.

Ірвін людина імпульсивна, поет. На першій же станції він зійшов з поїзда, купив у крамничці різника шмат м’яса і десь на околиці.міста спіймав блукальця. Зворотна подорож відбулася в багажному вагоні, і ось так Вовк удруге опинився в гірському котеджі. Тут він цілий тиждень сидім на припоні, а чоловік з жінкою всіляко намагалися завоювати його прихильність. Але робити це доводилося вельми обачно. Замкнутий і чужий, мов мешканець іншої планети, він тільки відгарикувався на всі їхні ніжні, пестливі слова.

Прихилити його до себе — то була ціла морока. Але морочитися Ірвін саме й любив. Він зробив металеву платівку і вибив на ній: «Повернути Уолтові Ірвіну, Глей Елен, округа Сонома, Каліфорнія», потім приклепав її до нашийника, а нашийника повісив собаці на шию. Тоді його відв’язали, і він не забарився зникнути. Наступного дня надійшла телеграма з округи Мендосіно. За двадцять годин він опинився за сто з гаком миль на північ і все ще біг, коли його впіймано.

Доправила Вовка назад Велсова транспортна контора. Три дні пробув він на прив’язу, а четвертого дня, ледь устигли його відв’язати, зник знову. Цим разом, перше ніж його спіймали й повернули, він добувся півдня Орегону. І щоразу, тільки його випускали, він тікав, і тікав завжди на північ. Щось незбагненне тягло його туди. «Поклик домівки» — так схарактеризував це Ірвін, після того як мусив спродати сонета, щоб дістати собаку з північного Орегону.

Іншим разом рудий блукач перетнув пів-Каліфорнії, весь Орегон і більшу частину Вашінгтону, перш ніж був запакований і повернений «З доплатою». Вражало те, як швидко він пересувався. Відгодований і спочилий, він, тільки-но вихоплювався на волю, усю свою енергію віддавав бігові. За перший день, як виявлялося, він долав аж півтори сотні миль, а потім пробігав пересічно до ста миль на день, аж доки його не ловили. Назад повертався він завжди худючий, голодний і здичавілий, а відбував свіжий і бадьорий, простуючи на північ, відданий своєму покликові, якого ніхто не міг збагнути.

Зрештою, після цілорічної марної біганини, він змирився з неминучістю і залишився в котеджі, біля якого колись задушив кролика і спав біля струмка. Та навіть ще й по цьому багато опливло часу, перш ніж чоловік і жінка змогли хоч погладити його. Це була неабияка перемога, бо ж тільки їм двом він дозволяв гладити себе, для інших лишаючись неприступним. Жоден гість не міг зав’язати з ним дружні стосунки. Глухе гарчання незмінно зустрічало кожну таку спробу, а якщо хтось усе-таки важився підступити ближче, верхня губа Вовка ошкірювалась, оголюючи страхітливі ікла, і гарчання ставало таким погрозливим і моторошним, що це й найвідчайдушніших відлякувало — як відлякувало воно фермерських собак, котрі знали звичайне собаче гарчання, але ніколи не чули вовчого.

Минулого в нього не було. Історія його життя починалась від Медж і Уолта. Заблукав він із півдня, але вони тик і не дізналися нічого про його колишнього господаря, під якого він, очевидно, втік. Місіс Джонсон, найближча їхня сусідка, що в неї куповано молоко, визнала в ньому клондайкського пса. її брат довбав десь там мерзлу землю на копальнях у тій далекій країні, тож кому як не їй було знати!

А вони й не сперечалися. Кінчики Вовкових вух так десь обморозились, що вже ніколи не могли загоїтись, — це одне, та й сам він напрочуд скидався на псів з Аляски, не раз бачених на фотографіях у газетах і журналах.

Вони часто замислювались над його минулим, намагаючись (з того, що читали або чули) уявити оте його північне життя. А що північ усе ще вабить його, вони знали: іноді ночами чулося його тихе скигління, а коли ще задумав північак і в повітрі хоч трохи подихало морозом, страшенний неспокій брав його і він здіймав таке тоскне миття, — ну чисто, як вовк, здавалося їм. Але так ні разу й не загавкав. Аніщо не могло спонукати його, щоб озвався собачим голосом.

Довгі суперечки вели вони, поки завойовували його прихильність, кому ж із них він надає переваги. Кожен покладав це на свій карб, і кожен голосно хвалився найменшими виявами його схильності. Та все ж чоловік засяг у цьому більшого успіху, — чи не просто тому, що він був чоловік. Це тільки доводило, що раніше Вовк не знався з жінками. Жінок вій не розумів. Особливо не міг змиритися він із спідницями Медж. Зашурхотить лишень спідниця, як він уже насторожився підозріливо, а вітряного дня Медж і зовсім не могла до нього підійти.

Але з другого боку — саме Медж годувала його, вона поралася на кухні, і завдяки їй, і тільки їй, йому дозволялося переступати цю священну межу. Саме цим і сподівалась Медж перекрити вади своєї одежі. Тоді й Уолт узявся на хитрощі, призвичаюючи Вовка лежати біля себе, коли він працює, і раз у раз відривався від роботи, щоб погладити собаку й погомоніти з ним. Кінець кінцем Уолт переміг, — певне тільки тому, що він чоловік, дарма що Медж нарікала: мовляв, досі вони могли б мати ще чверть милі плюскотливого струмка і принаймні зо два західних вітри проносилися б над їхнім гайком секвойїв, якби Уолт ревніше заходився перевтілювати пісні, полишивши на Вовчий розсуд вибирати, хто йому любіший…

— Пора б уже на звістку про ті мої тріолети, — озвався Уолт по тому, як вони хвилин п’ять мовчки спускалися стежкою. — На пошті вже, звичайно, лежить переказ, і ми перетворимо його на чудову гречану муку, галон кленового сиропу й нові калоші для тебе.

— І на чудове молоко чудової корови місіс Джонсон, — додала Медж. — Адже завтра, як