Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

Важко сказати, наскільки Платон вірив у те, що виклав у «Політику». Він дав зрозуміти, що не вважає, наче все сказане слід сприймати буквально. З іншого боку, майже не викликає сумнівів, що він мисленно уявляв собі людську історію в космічній декорації; він вірив, що живе в епоху глибокого занепаду — можливо, найглибшого, якого можна досягти — і що всьому попередньому історичному періоду було властиве устремління до занепаду, тенденція притаманна як історичному, так і космічному розвиткові6. Чи вірив він також у те, що ця тенденція повинна неминуче скінчитися після досягнення точки найглибшого занепаду, мені не зовсім ясно. Але вік напевне вірив, що для нас можливо через людські, або радше надлюдські зусилля розірвати цю фатальну історичну тенденцію і покласти край процесу занепаду.

II

Незважаючи на велику схожість Платонових і Гераклітових теорій, ми хочемо наголосити на тому, що їх суттєво відрізняє. Платон вважав, що закон історичної приреченості, закон занепаду можна зламати моральною волею людини, підтриманою силою людського розуму.

Я не певен, чи узгоджував Платон цей погляд з вірою в закон приреченості. Втім, є кілька вказівок, які можуть прояснити це питання.

Платон вважав, що закон занепаду охоплює й моральне виродження. Політичний занепад, в усякому разі на його погляд, залежить переважно від морального розпаду (і браку знання), а моральне виродження відбувається головним чином через расове виродження. Саме в такий спосіб загальний космічний закон занепаду виявляє себе в сфері людських взаємин.

Таким чином, стає зрозумілим, що великий космічний поворотний пункт може співпадати з поворотним пунктом у сфері людських стосунків — у моральній та інтелектуальній сфері,— а відтак нам може здаватися, що цей поворот викликали людські моральні та інтелектуальні зусилля. Платон цілком міг вірити, що як загальний закон занепаду знайшов свій вияв у моральному загниванні, котре призвело до політичного розпаду, так і наближення космічного поворотного пункту дасть знати про себе появою великого законодавця, чия розважливість і моральна воля здатні покласти край періоду політичного розпаду. Схоже, що пророцтво, зроблене в «Політику», про повернення Золотої доби, нового тисячоліття, є виразом цієї віри у вигляді міфа. Проте, можливо, що він однаково вірив і в загальну історичну тенденцію до занепаду, і в те, що ми здатні зупинити подальший розпад у галузі політики, заборонивши всі політичні зміни. І відповідно, він прагнув досягти цієї мети7. Платон намагався втілити її в життя, запровадивши структуру або державу, позбавлену зол, притаманних іншим структурам, бо вона не буде розпадатися, вона не буде змінюватися. Держава, в якій немає зла і занепаду,— цс найкраща, досконала держава. Це держава Золотої доби, коли ніщо не мінялося. Це зупинена держава.

III

Вірячи в таку ідеальну державу, що не змінюється, Платон у корні відходить від принципів історицизму, які ми знаходимо в Геракліта. Та якою б важливою не була ця різниця, вона створює грунт для пошуку дальших подібностей між Платоном і Гераклітом,

Геракліт, попри сміливість своїх міркувань, схоже, відмовився від думки про заміну космосу хаосом. Як ми вже казали, він наче втішав себе після втрати стабільного світу, чіпляючись за погляд, що змінами керує незмінний закон. Таке прагнення відгородитись від кінцевих наслідків історицизму характерне для багатьох історицистів.

У Платона це прагнення стає головним. (Тут він підпав під вплив філософії Парменіда, видатного критика Геракліта.) Геракліт узагальнив свій досвід суспільної мінливості, розповсюдивши його на світ «усіх речей», і Платон, як я вже казав, зробив те саме. Але й Платон також поширив свою віру в досконалу структуру, що не змінюється, на царство «всіх речей». Він вважав, що у кожної звичайної або деградуючої речі є також досконалий відповідник, який не розпадається. Ця віра у досконалі і незмінювані речі дістала назву Теорії «форм» чи «ідей»8 і стала центральною доктриною його філософії.

Платонова віра в те, що ми можемо зламати залізний закон приреченості й уникнути занепаду, заборонивши всі зміни, показує, що його історицистські нахили мали певні обмеження. Безкомпромісний і цілком розвинутий історицизм вагався б, чи визнавати за людиною здатність хоч яким би то було зусиллям змінювати закони історичної приреченості, навіть після того, як вона відкриє їх. Це довело б, що людина не здатна протидіяти їм, оскільки всі її задуми і вчинки є засобами, за допомогою яких невблаганні закони розвитку здійснюють її історичну долю; точнісінько як Едіп зустрів свою долю внаслідок пророцтва і заходів, ужитих його батьком, щоб запобігти пророцтву, а не всупереч йому. Для того, щоб краще збагнути цей незрівнянний історицистський підхід і проаналізувати протилежну тенденцію, властиву Платоновим віруванням, у можливість впливу на долю, я протиставлю історицизм, у тому вигляді, який ми знаходимо його у Платона, діаметрально протилежному підходові, також наявному у Платона, який можна назвати напрямком соціальної інженерії9.

IV

Соціальний інженер не питає про історичні тенденції чи про приреченість людини. Він вважає, що людина є господарем власної долі і що, відповідно до нашої мети, ми можемо змінювати чи впливати на історію людини так само, як ми змінили обличчя землі. Він вірить не в те, що ці наслідки нав'язані нам нашим історичним минулим або загальною спрямованістю історії, а що вони радше обрані, або навіть створені нами точно так, як ми створюємо нові ідеї, нові твори мистецтва, нові будівлі чи нові машини. У протилежність до історициста, який гадає, що розважливі політичні кроки можливі тільки в тому разі, якщо вони наперед зумовлені майбутнім ходом історії, суспільний будівничий вірить, що науковий базис політики полягає зовсім в іншому; політика буде грунтуватися на фактичній інформації, потрібній для будівництва чи зміни суспільних інститутів відповідно до наших бажань і цілей. Така наука підказала б нам, які кроки треба зробити, якщо ми хочемо, приміром, уникнути застою або навпаки, створити депресію; чи як більш чи менш рівно розподіляти багатство. Іншими словами, суспільний будівничий вбачає у науковій основі політики щось подібне до соціальної технології (Платон, як ми пересвідчимось, порівнює її з науковою підосновою медицини), а історицист, навпаки, сприймає її як науку про незмінні історичні тенденції.

Із сказаного мною про ставлення соціального інженера не слід робити висновку, наче всередині табору суспільних будівничих немає серйозних протиріч. Навпаки, протиріччя між тим, що я назвав «послідовною соціальною інженерією» і «утопічною соціальною інженерією», складають одну з головних тем цієї книжки (див. надто в розділі 9, де я наведу свої докази на користь першого і за відмову від останнього). Але тим часом я хочу