Читати книгу - "Інші пів’яблука"

на повсякденну моду, вигадуючи безліч варіантів і комбінацій. Тут головне було не збитися на банальність – не сумка та продукти в целофановому пакеті (такі поєднання для жінок були надто буденними), а саме дві різні жіночі сумки. В одній з них можна було ховати хліб, помідори й кефір, але про це ніхто б не здогадався. Ірина любила і чоловічі сумки, особливо лаконічні несесери без жодної прикраси, з безліччю кишеньок. У чоловічому гардеробі є сила-силенна зручних, практичних і гарних речей. «Не варто відмовляти собі в тому, щоб мати їх», – пояснювала вона свою схильність запозичувати чуже.

У новій кав’ярні, куди вона покликала дівчат, іще ніхто з них не був. Вони взагалі зустрічалися тепер нечасто. Бажання та потреба залишилися, а можливості зникли. Соромно сказати, ганьба визнати: це колись були «фіалки щосереди» і зустрічі щотижня. А тепер їхня четвірка геть вибилася з ритму – то одна не може, то в другої не виходить, то третя десь їде, а четверта пропонує іншу дату.

Тиждень тому дівчата влаштували Ірині сюрприз. Зателефонували: «Ти вдома? То став чайник! Ми зараз будемо, скільки можна відкладати зустріч». Вона миттю зметикувала: є риба, є листкове тісто з супермаркету. «Привезіть білого сухого», – попередила. І коли вони приїхали, в духовці вже рум’янився пиріг із нототенією…

Готує вона не так часто, але, якщо вже береться, оплески вдячних їдців гарантовані.

Кількох днів не минуло відтоді, а Ірина вже не раз відганяла від себе думку: краще б вони тоді не приїздили. Вона не стрималася того вечора й розпатякала завчасу свій секрет, а хтось із найближчих подруг передав його далі. Дійшла цього висновку безсонної ночі, коли все розклала по поличках і зрозуміла: ніхто не міг того знати, що знають її товаришки. Тому і збирала їх, зосереджена й діловита, неначе прес-аташе перед відповідальною прес-конференцією. Тому і вийшла раніше, щоб заспокоїтися й не наламати дров.

Офіціантка в синій сукні з білим комірцем упізнала Ірину:

– Ах!.. Не може бути, я щойно про вас у журналі читала! Як мені ваші торби подобаються! Особливо ті, з ромбами! Я таку маю, мені товаришки подарували. Ви моя улюблена дизайнерка!

Дівчина стояла, притискаючи до грудей записника. Ірина знітилася, уявивши, яке набурмосене обличчя в неї щойно було. Замовила різні страви, щоб можна було скуштувати всього, вибрала десерт – груші в карамелі, а з вином постановила зачекати: хтозна, чого дівчата забажають.

Офіціантка повернулася, накрила стіл на чотирьох і витягла з кишені листівку: підпишіть мені, будь ласка! Ірина спитала ім’я і, майже не відриваючи олівця від паперу, однією лінією намалювала дівчину з таким самим косим чубком, у форменій темній сукні з білим комірцем і з торбою-тайстрою в ромби на плечі. Як іноді легко зробити людину на мить щасливою! Офіціантка сяяла.

Дівчата прийшли одна за одною. Ніхто не спізнився. Галя перша. Поставила біля себе велику сумку, схожу більше на дорожню, сіла спиною до дверей, роззирнулася по невеличкій затишній залі: гарно! А тоді почала розповідати про Рукомиш, але зупинилася, простеживши за поглядом Ірини, повернулася – на порозі стояла Луїза… У новій сукні баклажанового кольору з ниткою перлів на шиї. Привітання, поцілунки, усмішки… Повела знову: «Так от, кажу, у Рукомиші…» Але Луїза навіть не встигла второпати, про що йдеться. З’явилася Магда з новою зачіскою. Попелястого відтінку русяве волосся ніколи не знало фарби, тепер, пострижене коротше, ніж зазвичай, воно ще більше підкреслювало морську засмагу на обличчі товаришки. Магда ще тиждень тому зібрала щедрий урожай компліментів на Ірининій кухні, під рибний пиріг із білим вином. Куричі кілька днів тому повернулися з Созополя, куди їздили з дітьми. Вони залишалися вірними Болгарії. Стрижка і щоденні пірнання по рапани й мідії зробили Магду на кілька років молодшою.

– Знаєш, що твоя перукарка мені сказала? – Магда всміхнулася до Галі. – Чого не зможе психотерапевт, те легко вдасться перукарці першої категорії, не кажучи вже про вищу… А що? Давно такого настрою не було, а секрет полягає у вдалому поході до перукарні.

Подруги жваво й піднесено обговорювали ефект перевтілення. Тільки Ірина поводилася стримано, усміхалася, мовчки похитуючи головою. Розмова – під вино та наїдки – не зосереджувалася на чомусь одному: то котилася, перестрибуючи й повертаючись до початого, а то раптом заглиблювалася в якусь дрібницю чи уривок випадкової фрази, аж нарешті, проковтнувши поспіхом кілька важливих новин (потім, мовляв, до них вернемося!), усі загрузли на темі Пінзеля. Принаймні двом із чотирьох цієї миті вона була найближча. Проте активність демонструвала лише Галя. Ірина сиділа напружена й замислена. Галя готувала для свого журналу спеціальний репортаж про скульптуру святого Онуфрія, яку восени мали повезти до Лувру, а тепер уже ніхто й не знає, чи повезуть. Фігуру перенесли з напівзруйнованої церкви і сховали десь у селі, найпевніше у священиковій хаті.

На товаришок чекав сюрприз. Галя витягла з великої сумки коробку, дістала яблуко. Давно не бачили? Справді, давно. Відтоді як переконалися, що колишнє диво втратило свої властивості: загадуй чи не загадуй бажання, хоч жартома, хоч серйозно – не допоможе нічим. Виконало по одному, нехай і найважливішому, – і досить. Але якщо добре розміркувати, то самі собі усе й зробили. А яблуко відіграло роль додаткового стимулятора, пришвидшувача подій.

– Чого ти раптом про нього згадала? – Луїза торкнулася губами краю фужера.

Вона смакувала вино, не звертаючи уваги на сир, бо додержувалася тепер суворої дієти, з якої викреслила все біле. Сири теж потрапили під загальне правило, хоч дівчата запевняли Луїзу, що молочних продуктів воно не стосується.

– Хочу вам дещо показати… – Галя обережно розгорнула яблуко, поставила в центрі стола одну половинку. – Дивіться! Бачите? Ось тут, трохи праворуч, під таким кутом… щоб світло звідси падало… та ви що! Куди ви дивитеся?

Першою озвалася Луїза:

– На обличчя ніби схоже…

– Обличчя і є, – підтримала Магда. – Ці опуклості – то ж ніс, брови, губи…

Галя чекала, що дівчат візьме шок, а вони тільки визнали, що раніше не помічали тих нерівностей на внутрішній поверхні.

При певному освітленні рельєф усередині яблука перетворювався на лице – саме на лице людини, і ця людина стогнала, кричала або відчайдушно намагалася щось сказати.

– Схожий портрет є на плечі скульптури… – Ірина наморщила чоло. – Як її?… «Алегорія Мужності»!

Вона вже знала про Пінзеля та його роботи не менше за Галю.

– Мистецтвознавці вважають, що це автопортрет Пінзеля, – пояснила дівчатам Галя.

– На деяких моїх моделях у новій колекції будуть принти з цим портретом, – знехотя докинула Ірина. – Але