Читати книгу - "Сутінки"

— Ласкаво прошу до хати, тату!

— Дякую, — поки я ганяла кімнатою, він зняв пояс із кобурою і роззувся. Наскільки мені відомо, на роботі він ніколи не стріляв із пістолета, але тримав його в бойовій готовності. Коли я приїздила сюди в дитинстві, він виймав обойму, тільки-но заходив у двері. Думаю, зараз він вважав мене достатньо дорослою, щоб не застрелитися — випадково через необачність чи навмисне через кепський настрій.

— Що у нас на вечерю? — обережно поцікавився він. Мама була кухарем з ду-у-уже багатою уявою, та результати її експериментів не завжди виявлялися їстівними. Сумно, що він досі пам’ятає такі подробиці.

— Біфштекс із картоплею, — відповіла я. Чарлі відлягло від серця.

Здавалося, він почувається ніяково, стовбичачи у кухні без діла; він потупав у залу подивитися телевізор, поки я готуватиму. Так нам обом було зручніше. Поки смажилися біфштекси, я зробила салат і накрила стіл.

Коли вечеря була готова, я покликала Чарлі. Заходячи в кухню, він задоволено потягнув носом.

— Пахне смачно, Білко.

— Дякую.

Кілька хвилин ми їли мовчки. Над столом повисла незручна тиша, яка, втім, не гнітила жодного з нас. У певному сенсі ми чудово пасували для сумісного проживання.

— То що, сподобалось тобі у школі? Завела нових друзів? — запитав він, беручись до головної страви.

— У мене було кілька уроків разом із дівчиною на ім’я Джесика. Ми сиділи з її друзями на ланчі. Ще є один хлопець, Майк, дуже дружній. Народ тут здається приємним.

Якщо не зважати на один непересічний виняток.

— Це, напевно, Майк Ньютон. Хороший малий із гарної сім’ї. У його тата крамниця спорттоварів відразу за містом. Ньютон непогано заробляє на туристах, які проїжджають повз наші краї.

— Ти знаєш Калленів? — нерішуче запитала я.

— Сім’ю лікаря Каллена? Звичайно. Він — велика людина.

— Вони… діти… вони трохи інші. Здається, в школі вони не в своїй тарілці.

Розлючений вигляд Чарлі неабияк здивував мене.

— Люди в нашому місті… — пробурчав він. — Каллен — хірург із золотими руками, який за охоти міг би працювати у будь-якій лікарні у світі, заробляючи удесятеро більше, ніж він отримує тут, — вів далі Чарлі голосніше. — Нам пощастило, що він мешкає тут, пощастило, що його дружина захотіла оселитися у маленькому містечку. Він — знахідка для громади, а його діти — чудово виховані й чемні. Я мав певні сумніви, коли вони переїхали сюди зі своїми всиновленими підлітками. Але всі вони розумні й розважливі, із жодним у мене не виникло бодай найменшої проблеми. Це більше, ніж я можу сказати про дітей деяких місцевих не в першому і не в другому поколінні. Каллени тримаються разом, як справжня сім’я, майже кожні вихідні виїздять на природу… Вони тут новенькі, от люди і мелють язиками.

Це найдовша промова, яку я в житті чула від Чарлі. Напевно, плітки про Калленів обурювали його далі нікуди. Я дала задній хід.

— Мені вони теж здалися дуже милими. Я тільки хотіла сказати, що вони тримаються разом. Вони дуже вродливі, — додала я, щоб підкреслити, як мені сподобалися Каллени.

— Ти ще лікаря не бачила, — засміявся Чарлі. — Добре, що він кохає дружину. Багатьом медсестрам у лікарні важко думати про роботу, коли поруч лікар Каллен.

Вечеряти ми закінчили мовчки. Чарлі прибрав на столі, я почала мити посуд. Батько знову пішов дивитися телевізор, і потому як я закінчила з тарілками — мити довелося руками, у Чарлі не водилося посудомийної машини, — я неохоче полізла нагору робити домашнє завдання з математики. Відчувалося, що я започатковую традицію.

Дощу вночі не було. Страшенно стомлена, я відразу заснула.

Решта тижня не відрізнялася багатоманітністю. Я звикала до щоденної рутини у школі. До п’ятниці я вже впізнавала, якщо не пригадувала на ім’я, більшість учнів у школі. На уроках фізкультури народ із команди втямив, що на мене краще не пасувати, і навчився швидко заступати мене, коли друга команда намагалася скористатися з моєї слабкості й жбурляла м’яч мені. Я почувалася щасливою у задніх рядах.

Едвард Каллен у школі не з’являвся.

Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.

У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я — причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.

Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл — знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? — апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.

На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.

В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.

Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.

Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.

— Ого! — сказав Майк. — Сніг!

Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.

— Е-е-е…

Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.

— Ти не любиш снігу?

— Ні. Сніг — це замерзлий дощ.

— Ясніше ясного.

— Крім того, я уявляла його великим і лапатим — знаєш, кожна сніжинка — як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.

— Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? — недовірливо запитав Майк.

— Звісно, бачила… По телевізору, — додала я після паузи.

Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка