Читати книгу - "Піца Гімалаї"

підфарбованого хною. Зусиллям відігнавши страшні спогади, Редька зосередилася на першому рядку. Але образ навислого над учнівською партою бороданя із залізною (з Монголії йому, бач, привезли) указкою, вбивав бодай найменше бажання до розв’язування ребусів. Врешті-решт Редька повернулася до найприємнішого — розглядання малюнка на листівці. І, як завжди, шара допомогла. В тім’я стукнула проста, як китайська запальничка, ідея. Вірніше дві в одній: 1) картинка теж має значення; 2) Інтернет.

Редька засіла за улюблену справу і через кілька хвилин розплилася від задоволення: на листівці була зображена Ляйпцігська бібліотека, а безглуздий набір цифр, розділених крапками, очевидно був інвертарним номером якоїсь книжки.

— Ну і що це тепер за тонкі натяки? Побільше читати, чужому навчатись, свого не цуратись?

Редька образилася. З курсом користування бібліотекою в універі в неї якось не зрослося — всі ці шифри і номери каталогів у тугих шухлядах чітко формували образ дебелої білявки-стукачки з навчальної частини, котра той курс у них читала, й з усіх сил намагалася прислужитися адміністрації, слідкуючи за прогулами студентів (особливою насолодою було стукати на п’ятикурсників, їх же з дистанції найтяжче наче збити, того, мабуть, найбільше очок отримуєш) й заносячи їх у свій спеціальний зошит. Редьку вона особливо «любила». Навіть коли та сиділа в авдиторії як довбень, посередині, гордо підвівши голову й розплющивши очі, демонструючи максимум відданості дисципліні якої-небудь теоретичної фонетики (пригодиться в житті десь так само, як біном Ньютона), білява видра з синім зошитом тоном інквізитора рекла: «Та-ак, хто сьогодні відсутній? Знову Радеша, бачу…»

Чи, може, ця листівка — запрошення поїхати до східнонімецького міста? Тоді чого не сказати прямо? Як на підйобисті коменти про сплавлений джіпіес, то буков не шкода пацанам. Але все одно — яким би нечесним способом ті гроші Редьці не дісталися, ліпше вона витратить їх на поїздочку до чогось цікавішого, де буде більше океану та інших економ-радостей.

Правда, шенгенська віза, як на зло, в паспорті була. Редька по ній тільки разочок з’їздила на фестиваль із Мериліном Менсоном як хедлайнером до Німеччини, та ще покаталася по польщах-угорщинах під шумок, теж на вселенські собори волоцюг у наметах під звєрську музичку на кількох сценах. Більшість меломанів до початку шоу вже так якісно напивалася чи накурювалася, що здавалося, їй було байдуже, вийде зараз на сцену RAMMSTEIN чи Павло Дворський. Але ж ні — співають, слова (з авторськими варіаціями у міру знання мови оригіналу) знають, кожну соло-партію передчувають, аж підскакують і попискують загодя. І, витративши все до останнього цента на пиво і жахливі півметрові гібриди бутерброда й піци, вертаються в свою країну на ненависну роботу чи кохану соціальну допомогу.

Була би Редька нормальною, свідомою, ґаздівською дитиною з Івано-Франківської області, то так би її тут і бачили з її шенгеном. Прибирала би вже десь у Барселоні чи клала плитку в Парижі й дякувала Богові, що шенгенська віза не коштувала їй тисячі доларів, а самий лише консульський збір, та й то символічний, бо 25 ще не стукнуло.

В принципі, поїхати в Ляйпціг — це ще куди не йшло, а от іти по карті, з компасом і з пекельним джіпіесом, коли Редька толком не могла розібратися навіть у своєму телефоні, а в гори ходила хіба що в Карпати чи в Крим — протоптаними стежками і з друзями — та й то вмудрялася десь завтикати, заблукати й дертися з переляку через чагарі, поки ніч не зовсім впала — це явно завдання стрьомнувате. Це ж Соня, а не вона, була в школі чемпіоном зі спортивного орієнтування.

— Нє. Дулю з маком і родзинками. Ґоа значить Ґоа. І ні на які бібліотечні Ляйпціги я не розмінююся. Тим більше, взагалі не ясно, чи все це не підстава.

8

Великий білий, схожий чогось на шкільний чи лікарняний, годинник із лого «MOMO bar» показував 19.30.

— Так що таке… — Редьці, котра цілком туманно уявляла, що від неї вимагалося зробити, вистачило рівно десять хвилин на розповідь всієї страхітливої історії — Соня не перебивала і навіть не вставляла фрагментів своєї світської хроніки. Вона спокійно вмочала свої вегетаріанські момо в якийсь хитромудрий соус (з усіх інгредієнтів цієї загадки Редьці відома була лише кінза), неспішно жувала їх, ковтала і слухала. Кілька разів навіть кивнула. А потім витерла серветкою губи і без інтересу глянула на Редьку. Зітхнула сито, відкинулася на стільці:

— Cлухай, сістер, якщо чесно, то мені цей авантюризм глибоко сама знаєш де. В мене тут на день таких екшнів випадає, — так само з приводу чужого попадалова — що можна десять книжок написати. При чому за те, що я ці пригоди розгрібаю, мені платять. Який мені сенс витрачати свій безцінний час на якісь розводки моєї ж сестри?

— Ну… Познущатися? — справедливо припустила Редька.

— Я тебе прошу. Це можна було б зробити й у простіший спосіб. — Соня дещо нарочито позіхнула.

— Ага. Ти все дитинство практикувалася, — «по-сестринськи» глянула на неї Редька.

— Точно. Спеціальні тренінг-програми проходила. А тобі казала, що ходжу на стрільбу й верхову їзду.

Вони трохи помовчали. Офіціант приніс зеленого чаю. Соня заглянула під кришечку чайника — ще не заварився.

— Якщо вже хочеш мою думку — не професійну, чисто таку, інтуїтивну — все це, якщо ти його не придумала, звісно, якось смутно віддає татовими мутками. Ти точно впевнена, що листи тобі, а не йому?

— Ну, мені так здається…

— То хрестися. Більше навряд чи допоможу, чесно кажучи. Від тата вже новин нема сама знаєш скільки. Засів десь у льодовиках чи малярійних болотах, хто його зна.

— Дивно. Ми ж, окрім діда з бабою, його єдині родичі. Не схоже, що можна просто так забити…

— Ну і шо, шо родичі? Думаєш, родичі спілкувалися би, не будучи родичами?

Редька сумно посміхнулася.

— Та нє, — провадила Соня, — я не про нас із тобою, як не дивно. До речі, в нього ще ж похресник є, студєнт вічний. Наче з ним він був у тісніших зв’язках — бо ж той сіротка, і тато ж завжди синочка хотів. Але де той пацан, я не в курсі. Тільки від тата про нього і чула. І, може, тільки від нього і є шанс почути щось про нашого родителя.

Редька зітхнула. Щось у всій цій ситуації наганяло на неї каламутну тривогу. Не вперше вона задумувалася про занадто довге татове мовчання.

—