Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Однак згодом — по нетривалій пишності — справа повернула на смутне. Незабаром батькові забаглося переселитись до двох кімнат на піддашші, що слугували за комірчини. Звідти вже раннього досвітку доносилось змішане курликання пташиних голосів. Дерев'яні коробки кімнат дзвеніли від шуму, тріпотіння, піяння, токування і гелготу, підсилюваного резонансом просторого горища. Так батько щез нам з очей на кілька тижнів. Лиш інколи він сходив до помешкання, і тоді ми могли зауважити, що він наче зменшився, схуд і скорчився. Інколи, забуваючись, зривався зі стільця при столі, махав руками, як крилами, та протяжно піяв, а очі заходили йому млою більма. Потім, засоромлений, сміявся разом з нами і намагався звести інцидент на жарт.

Якось несподівано під час генерального прибирання з'явилася у пташиній державі батька Аделя. Ставши у дверях, заламала руки від смороду, який здіймався в повітря, і куп посліду на підлозі і меблях. Не довго вагалась, відчинила вікно, потім довгою щіткою зняла в повітря всю масу птаства. Збився пекельний туман пір'я, крил і крику, в якому Аделя, схожа до шаліючої Менади, танцювала танок руйнації. Разом з пташиною громадою, тріпочучи руками, намагався піднестися у повітря і мій батько. Крилатий туман потроху рідшав, аж врешті на бойовиську зосталися тільки змучена, засапана Аделя та батько, зажурений і засоромлений, готовий до прийняття повної капітуляції.

По хвилі сходами зі свого домену спускався мій батько — спустошений чоловік, король-баніт, що втратив трон і королівство.

Переклав Микола ЯКОВИНА

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydry. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

«Ї», Львів, № 11, 1997, C. 161–164;

«Єгупець», Київ, 1995 p., C. 56–59;

«Сучасність», Київ, № 10, жовтень 1992 р., С. 23–25.

Манекени

Та пташина імпреза мого батька була останнім вибухом яскравості, останнім пишним контрмаршем фантазії, яку той невиправний імпровізатор, той вправний фехтувальник уявлення повів на шанці й окопи безплідної і беззмістовної зими. Тільки тепер я розумію самотній героїзм, з яким він сам один оголосив війну безмежній стихії нудьги, від якої ціпеніло місто. Позбавлений будь-якої підтримки, без визнання з нашого боку той предивний муж захищав пропащу справу поезії. Він був чарівним млином, у ківш якого сипалися висівки легковажних годин, щоб у його шестернях заквітнути всіма барвами запашних східних прянощів. Але ми, звиклі до буйного штукарства того метафізичного фокусника, були схильні недооцінювати його суверенної магії, яка рятувала нас від летаргії беззмістовних днів і ночей. Аделі ніхто не докоряв за її безглуздий і тупий вандалізм. Навпаки, ми відчували якесь низьке задоволення, ганебну сатисфакцію від приборкання тих буйнощів, якими жадібно наїдалися досита, щоб опісля підступно уникнути відповідальності за них. А може, у тій зраді було і потаємне визнання переможної Аделі, якій ми підсвідомо приписували місію і покликання вищої сили. Всіма зраджений, батько без бою відійшов з місця своєї недавньої слави. Без схрещення шпаг віддав ворогові сферу своєї минулої пишноти. Добровільний вигнанець, відступив до порожньої кімнати в кінці сіней і окопався там у глухій самотині.

Ми забули про нього.

Зусібіч облягла нас скорботна сірість міста, зацвітаючи у вікнах темними лишаями світанків і паразитарними грибами присмерків, що розросталися у пухнасті хутра довгих зимових ночей. Шпалери, що в ті дні були блаженно розслаблені й відкриті в кімнатах для барвистих польотів тієї крилатої зграї, знову замкнулися у собі, згусли, плутаючись в одноманітності гірких монологів.

Лампи почорніли й зів'яли, як торішні осоти чи будяки. Вони висіли тепер пониклі й сумовиті, тихо подзвонюючи кришталиками скелець, коли хтось навпомацки переходив через сірий присмерк покою. Даремно Аделя повтикала в рамена тих ламп кольорові свічки — блідий спогад, бездарний сурогат пишних ілюмінацій, якими недавно цвіли їхні висячі сади. Ох, де поділося щебетливе брунькування, квапливе й фантастичне запліднення у букетах тих ламп, з яких, мов із дірчастих чарівних тортів, злітали крилаті примари, розбиваючи повітря на колоди магічних карт і розсипаючи їх у барвисті оплески, які сипалися густою лускою глазурі, павиної та папужачої зелені, рисували миготливі сліди польотів і коливань, розкриваючи барвисті віяла трепетів, що після польоту довго ще залишалися у тремтливому повітрі. Ще й тепер ховалися у глибині сірого настрою відлуння й можливості різнобарвних відблисків, лиш ніхто не пробував звуками флейти просвердлити ті помутнілі шари повітря.

Ці тижні були позначені дивною сонливістю.

Ліжка цілими днями незастелені, закидані зім'ятою постіллю і повикочувані тяжкими снами, стояли, як глибокі човни, готові до відплиття у мокрі й складні лабіринти якоїсь чорної, беззоряної Венеції. Глухими досвітками Аделя подавала нам каву. Ми ліниво вдягалися у холодних кімнатах, при миготливому вогнику свічки, що відбивався у чорних шибках вікон. Ті досвітки були сповнені безладної метушні, нескінченної шуканини в різних шухлядах і шафах. По всьому помешканні було чути чалапання Аделиних пантофлів. Прикажчики засвічували ліхтарі, брали з рук матері великі ключі від крамниці й виходили в густу, вихористу пітьму. Мати не могла дати собі ради з одяганням. Свічки в ліхтарях гаснули. Аделя десь пропадала у віддалених кімнатах чи на горищі, де вішала білизну. Не можна було докликатися її. Ще молодий, каламутний і брудний вогонь у печі лизав холодні, блискучі нарости сажі в горлі комина. Свічка догасала, кімната занурювалася у темінь. Поклавши голови на скатертину стола, серед залишків сніданку ми напіводягнені засинали. Так, прилігши лицями на хутряному животі темені, ми відпливали на його хвилястому диханні в безпросвітне небуття. Будило нас голосне порядкування Аделі. Мати ніяк не могла причепуритися. Поки зачесалася — повернулися на обід прикажчики. Морок на ринку набирав кольору золотого диму. За хвилину з того димного меду, з тих імлистих бурштинів могли розповитися барви найкращого пообіддя. Але щасливий момент минав, амальгама просвітку відцвітала, піднятий фермент дня, уже майже дозрілого, знову опускався у безсилу сірість. Ми сідали до столу, прикажчики розтирали червоні від холоду руки, і зненацька проза їхніх розмов одразу відтворювала цілий день, сірий і беззмістовний вівторок, день без традицій і без обличчя. Але коли на столі з'явився полумисок з прозорою, наче скло, ґаляретою, подібним до скла заливним та двома рибинами в ньому — голова однієї до хвоста другої, мов фігурка зодіаку, — ми побачили в них герб того дня, календарну емблему