Читати книгу - "Дві Вежі"

— Як тільки зможу, відвідаю Теодена, — пообіцяв Арагорн.

— Тоді їдьмо зараз, — запропонував Еомер. — Нащадок Еленділа буде достойним соратником для Еорлінгів; Саме зараз на полях Західної марки йде битва; найімовірніше ми програємо. Зізнаюсь тобі — на цю вилазку я відважився без дозволу ярла, стольне місто лишилося майже без охорони. Я не міг інакше! Мені доповіли, що два дні тому зграя орків спустилася зі Східної стіни і деякі з них мають на щитах знак Сарумана. Невже Ортханк і Чорна вежа вже діють разом? Цього я побоююсь найбільше… Тоді я взяв своїх власних дружинників, ми відігнали орків до Лісу ентів, Оточили й учора на світанку атакували. Я втратив п'ятнадцять вершників та дюжину коней. Зграя виявилася численнішою, ніж я гадав — до них, судячи зі знайдених слідів, надійшло підкріплення з-за Андуїну. Там були орки Білої Руки — найхитріші й найжорстойші. Втім, ми їх дощенту розгромили, хоча й затримались через це. А тепер на нас чекають. їдьмо з нами. Ти бачив, у нас є вільні коні. Знайдеться досить роботи для твого меча. Знадобиться й сокира Гімлі, й стріли Леголаса, якщо твої друзі великодушно вибачать мені невірне судження про Лісову Королеву. Я лише повторював розповсюджені чутки, і охоче виправлю помилку, якщо ви мені поясните, як це зробити.

— Спасибі на доброму слові, - сказав Арагорн. — Щиро хотів би піти з тобою, але не можу припинити пошуки, доки надію не втрачено.

— Надії немає. На північній межі тобі їх не знайти.

— Ніяких доказів їхньої загибелі ми поки що не знайшли!

— Куди ж вони могли подітися?

— Не знаю. Я було подумав, що вони загинули в безладі й згоріли разом з трупами орків. А може, їх встигли затягти до лісу раніше, ніж твої люди оточили зграю. Чи певен ти, що з розставлених сітей ніхто не вислизнув?

— Можу заприсягтися — жодна душа не вислизнула з тієї хвилини, як ми їх вистежили. Ми вийшли до узлісся раніше за орків, а потім через оточення пройшов би хіба що ельф, який знається на чарах… [28]

— У гобітів такі самі плащі, як у нас, — заперечив Арагорн. — Але ж ти при денному світлі проїхав лоруч і не помітив нас!

— Вірно, — визнав Еомер. — Вже не знаю, що й казати… Оце так справи! Ельф разом з гномом блукає степами Рохану. Людина зустрічає Лісову Королеву і стоїть переді мною жива-здорова. Меч, що був зламаний раніше, ніж батьки наших батьків оселилися на цих землях, знову готовий до бою… Чи легко збагнути, як слід поводитись у такі дивні часи!

- І в дивні, і в звичайні відомо, як слід поводитися. Добро й зло місцями не міняються, вони так і лишаються добром і злом — і для людей, і для ельфів, і для гномів. Не лише в Золотому Лісі Лоріену, але й вдома інколи нам доводиться вибирати…

— Так воно й є, Арагорне. Я тобі вірю. Та й сам я давно вже обрав свій шлях. Але я не вільний у своїх вчинках. Наші закони забороняють чужинцям без провідників переходити через володіння ярла, якщо він сам не дасть особливого дозволу. Зараз цієї заборони дотримуються дуже суворо. Я пропонував вам добровільно йти слідом за мною — ви відмовилися. А нападати на трьох зі своєю сотнею мені сумління не дозволяє…

— Не думаю, що ваші закони стосуються мого випадку, — сказав Арагорн. — До того ж я не зовсім чужий. Я бував у Рохані неодноразово, бився у ваших лавах, хоча й під іншим іменем. Знав я твого батька, Еомунда, розмовляв і з Теоденом, сином Тенгила. Це нечувано, щоб шляхетний воїн і маркграф Рохану силою перешкоджав таким намірам, як наші! Мій обов'язок ясний, і я його виконаю. А ти, сине Еомунда, вирішуй: допомбжи нам або хоча б не зазіхай на нашу волю. Якщо ж боїшся порушити закон — не нарікай, коли кількість захисників ваших кордонів зменшиться…

Ще трохи повагавшись, Еомер сказав:

— Для нас обох час дорогий. Дружиш кортить вирушити у зворотну путь, а твої надії щогодини згасають. Ви підете звідси, куди захочете. Я позичу вам коней. Тільки з одною умовою: коли так чи інакше скінчиш своє полювання, прошу відвідати садибу Медусельд у Едорасі, де нині перебуває Теоден. Тільки так ти доведеш ярлу, що [29] я вчинив правильно. Від тебе залежатиме моє добре ім'я, а може, й життя. Не підведи мене!

— Не підведу, — твердо сказав Арагорн.

Дуже здивувались воїни Еомера, коли він наказав віддати зайвих коней чужинцям; багато хто недовірливо поглядав спідлоба, але лише Еотайн насмілився висловитись:

— Може, й варто дати коня цьому достойному пану, якщо він належить до народу Гондору. Але ж хіба це можливо, щоб на роханських скакунах гарцювали гноми!

— Можеш не турбуватися, — пирхнув Гімлі. — Краще бігти всю дорогу своїми ногами, ніж дертися на це чудовисько, навіть якби ти мене попрохав, а тим більше, якщо тобі його шкода!

— Якщо не хочеш нас затримати, Гімлі, доведеться погодитися, — вгамував його Леголас. — Не страждай, друже мій, сідай зі мною — так краще за все. Не тобі довірять коня й не ти за нього відповідатимеш!

Арагорнові привели міцного чубарого жеребця; Слідопит, не вагаючись, впевнено скочив у сідло.

— Його звуть Хасуфель, Міцне копито, — сказав Еомер. — Він вірно служив загиблому Гарульфові, служитиме й тобі.

Леголасу дістався Арод, тонконогий, норовистий і полохливий. Ельф, незважаючи на це, попросив зняти з Арода й сідло, й вуздечку.

— Мені це ні до чого!

Як не дивно, Арод не тільки безбоязно підпустив до себе нового хазяїна, але й став з першого ж слова підкорятися кожному його бажанню. Роханські вершники дивились на це з великим захопленням, бо не знали, що ельфи зуміють поладити з будь-якою твариною, аби вона мала чуйне серце. Коли ж на спину Арода підсадили Гімлі, гном одразу міцно вчепився у пояс друга — йому було так само незатишно, як колись Сему Гемджи в лоріенському човні.

— Щасливої дороги вам! — побажав Еомер. — Нехай ваші друзі знайдуться! Повертайтеся швидше, влаштуємо розвагу нашим мечам!

— Я повернусь, — сказав Арагорн.

- І я повернусь, — заявив Гімлі. — Ми не закінчили розмови про Королеву Лісу. Я ще повчу тебе ввічливості!

— Подивимось, — посміхнувся Еомер. — Після всіх нинішніх див я вже не здивуюсь, якщо гном побажає своєю [30] сокиркою вбити мені в голову повагу до прекрасних дам… Але спочатку повернися живий!

На цьому