Читати книгу - "Любові полум’я"

Оркестранти вмить демонтували гору одягу, що з’їла вішак. І на самому скелеті, зіжмакане, наче зі сумки човника, виглянуло моє нещасне вбрання.

— О, Боже, що ж мені тепер робити?! — у розпачі я сплеснула руками. — Я ж не можу виступати у сукні, пожованій крокодилом.

— М-да, ситуація, — прошепотів із розумінням диригент. — Зараз щось придумаємо. Ми ж у готелі. Тут обов’язково є обслуга, яка миттю випрасує твоє концертне плаття. Просто підійди до метрдотеля! — як само собою, порадив із посмішкою.

Вражена такою безпардонністю, я вискочила за двері. Мені хотілося плакати від образи і безпорадності. Я стояла, прикривши очі рукою, щоб не видати навколишнім свого внутрішнього обурення. Уяви собі, Катю, скільки б коштувало виправлення такої ситуації у «Ріксосі»! І навряд чи це можна було б здійснити швидко. Адже вдома прасування однієї чотириметрової спідниці мені займало півтори години, а у цій сукні їх було аж три, не беручи до уваги складності крою. Я була так зайнята своїми невтішними міркуваннями, що навіть, не помітила, як навпроти мене, у залі для прийомів, мій знайомий журналіст брав інтерв’ю вже у самого губернатора. Щастя, що він помітив моє збентеження. Я ще якусь хвилю помислила і, набравшись нахабства, поспішила на рецепцію.

Там мені з радістю обіцяли допомогти, подавши прейскурант послуг і повідомивши, що за терміновість береться подвійна оплата. Уважно вивчивши ціни, я взагалі впала у розпач. Бо зрозуміла, що та «халтурка», коштуватиме мені майже півмісячної зарплатні у театрі. У такому випадку, краще було залишилася вдома! Ні задоволення, ані грошей.

— Якісь проблеми? — раптом запитав чоловічий голос.

— Олександре?! Та так, робочий момент, — відповіла я, коротко описавши проблему.

Журналіст якраз проходив повз мене з усе тією ж делегацією Голови обласної ради. І губернатору, на його прохання, без розмов видали ключ від вільного номера неподалік бенкету. «Для популярної оперної вокалістки». Щоправда, попрохали поводити себе якомога акуратніше. Плаття обіцяли негайно привести у порядок і до того ж безкоштовно. Я була дуже вдячна і безмежно щаслива…

Все відбулося, наче за помахом чарівної палички. Я вже зачинила за собою двері номера і, поправивши на собі професійно відпрасовану сукню, поспішила спуститися до бенкетної зали. До мого виступу залишилося менше десяти хвилин.

Крізь скляні двері було добре видко вгодовану фінансову верхівку, що приїхала до готелю на Міжнародний економічний форум. Усі у строгих ділових костюмах, при краватках. Бізнесмени спілкувалися між собою за фуршетним столом з екзотичними наїдками, що їм абсолютно не заважала робити класична концертна програма. Хтось навіть час від часу кидав оком в бік оркестрантів, які виконували відоме попурі. І раптом мені впало в око знайоме обличчя. Та оскільки серед учасників акції майже не було осіб жіночої статі, я спробувала розгледіти жінку уважніше. Відчинила двері і зайшла усередину.

— А зараз виступає одна із найталановитіших солісток Львівського Національного оперного театру… — враз долинуло до моїх вух і я миттю переорієнтувала свої думки на роботу.

Катря увесь цей час уважно, лише похитуючи раз у раз головою, наче сова, слухала подругу. Вона уявляла деталі інтер’єру розрекламованого готелю і буквально бачила, як Віола встає у центр уявної сцени, усі розмови вщухають. І після коротенького вступу вона починає сеанс гіпнотичного співу… Її золотаво-іскристе вбрання зі стразами довершує піднесену атмосферу вечірки.

— Під мінусовку я спочатку виконала відомий кросовер «Adagio», — вела своє Віола. — Це відразу полонить не надто заангажовану класичним репертуаром публіку. А згодом, вигідно виграючи на контрасті, заспівала акапелло дві народні пісні «Чотири воли» та «Ой, не світи місяченьку». Звісно, це провокує бурю оплесків та захоплених вигуків «браво».

Я відспівала і вже майже вийшла, та раптом почула з-за спини:

— Віоло, привіт!

— Добрий вечір… Я вас ще при вході помітила е…

— Тетяна, — нагадала своє ім’я жінка, тінь неприязні промайнула на її усміхненому обличчі. — Ти чудово виступила. Нам приємно тебе бачити тут.

Тут же до нас підійшов і він… він — чоловік Тетяни, Віктор. Тоді я його сприймала лише у такому амплуа.

— Ти — співала неперевершено, — він поцілував мені руку, а поглядом спустився уздовж. — Бравісимо!

— Дякую, Вікторе! — я від такого міряння одразу зніяковіла.

— Може приєднаєшся до нас, — запросив він, кивнувши у бік щедрого столу.

— Ні-ні, дякую. Я не можу. Ми вже скоро будемо від’їжджати.

— Тоді хоча б вина, — наполягав Віктор.

— Мені ще треба переодягтися і здати номер, — пояснила я поспішно.

— То ви тут зупинялися з Андріаном? — поцікавилася Тетяна.

— Я одна. Всього на час виступу…

— Віоло! — тут переді мною з’явився бозна звідки губернатор. — Прийміть мої щиро захоплені вітання.

— Вибачте, — я збентежено посміхнулася Тетяні і Віктору і обернулася до голови, який уже впевнено тримав мою руку у своїй.

— Дозвольте вам відрекомендувати пана Євгена Ольштинського, очільника Організації інвалідів у нашій області. Пан Євген має намір налагодити випуск найсучасніших інвалідних візків однієї німецької компанії…

— О, та це зовсім не те, про що я хотів просити пані Віолу, — сказав солідний сивочолий мужчина в інвалідному візку.

Він взяв з мене слово дати невеличкий благодійний концерт у Товаристві неповносправних і тут же від’їхав, попрощавшись. Губернатор поспішно «потягнув» мене за скляні двері зали. Віктор і Тетяна із удаваним розумінням кивнули нам навздогін.

— Уявляю їх діалог після твого зникнення, — закинула Катя подрузі.

— Який діалог? — здивувалася Віола.

Психолог спробувала змоделювати ситуацію:

— Пихата вона стала якась. Тобі так не здається, Вітю?

— Ну, може трохи. З її даними… — спробував виправдати тебе Віктор.

— Аякже… „зупинилася в номері на час виступу“, — саркастично змавпувала твої слова Тетяна. — Та чи не з губернатором на той час?!

— Дурниці. Не фантазуй, — Вікторові напевно стало не по собі від таких думок.

— Хіба ти не бачиш, як той на неї ґапиться? І пригадай: він має слабкість до співачок. Ким була його перша дружина?! І де вона зараз? Вже й не пригадую її імені, -- аргументувала його дружина.

— Я теж не пам’ятаю. Ти додумуєш те, чого не знаєш. Йдемо краще до столу».

Думаю, що приблизно так Віктор завершив не вельми приємну розмову.

Віола почувалася, наче на неї натягли гамівну сорочку.

— Ти екстрасенс, Катю?! — вигукнула Віола.

— Ой, що ти! Просто професіонал, — посміхнулася подруга.

— А у моїй голові якраз і крутилися такі полохливі запитання: «що про мене подумають знайомі, що так несподівано тут з’явилися? І що уявлятиме собі Андріан, якщо це дійде до його вух?!» Мої пальці і долоня парадоксально крижаніли, вхоплені гарячою рукою малознайомого чоловіка. Кожна секунда видавалася нестерпно довгою,