Читати книгу - "Необхідні речі"

Кулак так міцно стиснувся навколо скалки, що йому дійсно знадобилося зусилля, щоб розтиснути пальці, а суглоби заскрипіли, наче іржаві дверні завіси.

– Ну й ну, – м’яко промовив він.

– Гарно, правда? – радісно запитав містер Ґонт і забрав скалку в Браяна з руки з беземоційною вправністю лікаря, що висмикує скабку з плоті. Він повернув її на місце й ефектно замкнув шафку.

– Гарно, – погодився Браян довгим видихом, майже зітхнувши. Він зігнувся, щоб роздивитися скалку. Долоню досі поколювало в місці, де він тримав той предмет. Ті відчуття: здіймання і зниження палуби, гупання хвиль об корпус, відчуття дерева під ногами… усе це лишилося з ним, хоча Браян припускав (зі справжнім сумом), що воно забудеться, як забуваються сни.

– Ти знаєш історію про Ноя і ковчег? – поцікавився містер Ґонт.

Браян звів брови. Він знав, що це біблійна історія, але під час недільних проповідей і четвергових вечірніх уроків Біблії мав звичку відключатися.

– Це той човен, який обійшов світ за вісімдесят днів? – уточнив він.

Містер Ґонт знову розплився в усмішці.

– Щось таке, Браяне. Щось дуже схоже. Так от, ця скалка нібито з Ноєвого ковчега. Звісно, я не можу казати, що вона справді звідти, бо люди подумають, що я шахрай, якого ще світ не носив. Зараз у світі тисяч із чотири людей намагаються продавати шматки дерева, заявляючи, що ті були частиною ковчега. І радше навіть чотириста тисяч, які впарюють уламки Животворного Хреста. Але я запевняю, що цьому понад дві тисячі років, бо його було датовано за вуглецем, і я можу гарантувати, що він зі Святої землі, хоча знайшли його на горі не Арарат, а Борам.

Більша частина цієї інформації пройшла повз Браяна, окрім одного значущого факту.

– Дві тисячі років, – видихнув він. – Вау! Ви точно знаєте?

– Цілком, – відповів містер Ґонт. – У мене є сертифікат із Массачусетського технологічного інституту, де його було датовано за вуглецем, і звісно, цей документ іде в комплекті з покупкою. Але знаєш, я справді вірю в те, що ця річ може бути з ковчега. – Якусь мить він допитливо роздивлявся скалку, а тоді підняв свої запаморочливі блакитні очі на Браянові карі. Браяна той погляд знову прикував до місця. – Зрештою, гора Борам менш ніж за тридцять кілометрів навпрямки від гори Арарат, а в багатьох моментах історії світу, особливо коли їх поколіннями переповідають із вуст в уста, перш ніж записати на папері, робилися значні помилки, значніші за останнє місце спочинку човна, навіть такого великого. Правду кажу?

– Ага, – підтвердив Браян. – Звучить логічно.

– А крім того – ця скалка дарує дивні відчуття, коли її тримати в руках. Погоджуєшся?

– Ще й як!

Містер Ґонт усміхнувся й скуйовдив хлопцеві волосся, розсіюючи чари.

– Ти мені подобаєшся, Браяне. От якби всі мої клієнти були такими ж знаттєлюбними, як ти. Якби світ жив таким ладом, життя було б набагато простіше для такого скромного торговця, як оце я.

– За скільки… за скільки ви б могли продати таке? – запитав Браян. Він тицьнув на скалку не зовсім стійким пальцем. Лише тепер хлопець починав усвідомлювати, наскільки сильно на нього вплинула та подія. Це було схоже на те, коли тримаєш морську мушлю біля вуха й чуєш звуки океану… але в 3D і з «сенсерраундом». Йому палко хотілося, щоб містер Ґонт дозволив йому потримати скалку ще раз, може, трішки довше, але не знав, як попросити, а сам містер Ґонт не пропонував.

– Гм, дай подумати, – промовив містер Ґонт, складаючи пірамідкою пальці під підборіддям і даруючи Браянові пустотливий погляд. – Коли ми говоримо про таку річ – і більшість інших речей, які я продаю, справді цікавих речей – це залежить від покупця. Від того, що покупець бажатиме заплатити. Що б ти бажав заплатити, Браяне?

– Не знаю, – відповів Браян, згадуючи той дев’яносто один цент у кишені, тоді проковтнув слину й випалив: – Купу грошей!

Містер Ґонт закинув назад голову й щиро розсміявся. Браян помітив, що помилився де в чому. Коли він уперше прийшов, то подумав, що волосся в містера Ґонта сиве. Тепер побачив, що воно сріблясте лише біля скронь. «Мабуть, він стояв під світильником», – подумав Браян.

– Ну, Браяне, це було дуже цікаво, але в мене дійсно купа роботи перед завтрашнім відкриттям о десятій, тому…

– Звичайно, – промовив Браян, якого з неба на землю опустили думки про хороші манери. – Я також мушу йти. Вибачте, що забрав так багато…

– Ні-ні-ні! Ти мене не зрозумів! – Містер Ґонт поклав один зі своїх довгих пальців Браянові на передпліччя.

Браян руку відсунув. Він сподівався, що цей жест не здаватиметься неввічливим, але не міг нічого вчинити. Долоня містера Ґонта була тверда, суха і чомусь неприємна. Вона, між іншим, нічим особливо не відрізнялася від того шматка скам’янілого дерева, нібито з Моєвого ковчега чи звідки. Проте містер Ґонт був надто серйозний, щоб помітити той інстинктивний жест. Він відреагував так, наче то він, а не Браян учинив таке порушення норм етикету.

– Я просто подумав, що нам варто взятися до справи. Правду кажу, немає сенсу тобі дивитися на ту дещицю інших речей, які я ще не розпакував, їх небагато, а ти побачив найцікавіші з тих, які вже виставлено. Проте я досить добре знаю свій асортимент, навіть без інвентарної відомості, і в мене може бути дещо, що тобі б хотілося. То що тобі б хотілося?

– Йомайо, – промовив Браян. Йому б хотілося тисяч речей, а в цьому і є частина проблеми – коли питання ставиться отак прямо, він не міг сказати, яку з тисячі йому хочеться найбільше.

– Про це краще не роздумувати надто глибоко, – порадив йому містер Ґонт. Він говорив ліниво, проте очі, які уважно дивилися на Браянове обличчя, світилися енергією. – Я запитую: «Браяне Раску, чого тобі хочеться найбільше у світі в цю мить?» Яка твоя відповідь? Швидко!

– Сенді Коуфекса[16], – швидко відповів Браян. Він не усвідомлював, що його долоня розкрита для скалки з Ноєвого ковчега, доки не побачив її там, і так само не усвідомлював, що відповість на запитання містера Ґонта, доки не почув, як слова вириваються з рота. Але як тільки він їх почув, то знав, що слова цілком і повністю правильні.

5

– Сенді Коуфекса, – вдумливо повторив містер Ґонт. – Як цікаво.

– Ну, не самого Сенді Коуфекса, – уточнив Браян, – а його бейсбольну картку.

– Від «Топпс» чи «Флір»[17]? – поцікавився містер Ґонт.

Браян не йняв віри, що цей день може стати кращим, ніж уже є, але раптом так і сталося. Містер Ґонт