Читати книгу - "Новини"

Я підійшов подивитися. На підлозі валялася моя пожмакана візитівка.

На вечерю Марина розсмажила на пательні варену картоплю з грибами під розтопленим сиром. Вона обожнює сир. Сирні крокети, фондю, сирні салати, сир рокфор, сир російський, сир голландський, сир з дірками, сир без дірок, сир з пліснявою, сир без плісняви. Вона навіть робить собі «сирні сендвічі», в яких немає ані хліба, ані шинки, взагалі нічого немає, крім сиру. Перший сорт сиру вона кладе на другий і загортає все це в третій. Як можна таке їсти майже кожен день і не вдавитися з нудьги — не розумію.

— Як твій день? — поцікавилася Марина.

— Норм, норм...— жував я.

— Було щось цікаве?

Промайнули очі Соні Купер, бездоганна геометрія її брів, багатообіцяюча випуклість зухвалих грудей, різкий поворот за ріг судового коридора, зневажливий рух, моя пожмакана візитівка... У Марини заграв мобільний, і вона зупинила виделку зі шматочком розплавленого сиру біля самих вуст: «Так. Привіт. Вечеряємо. Нічого, Даня з роботи прийшов... А ви як?..»

Навіщо Захарченку було труїти Наташу Штос героїном, розмірковував я, поки вона теревенила. Що їм ділити? Мажорна дівчина з серйозної родини — і салтівський гопник. Що в них спільного? Між ними соціальна прірва! Вони могли зустрітися хіба що в «Макдональдсі», і все, що така, як Наташа, могла сказати такому, як Захарченко: «Дві коли і картоплю фрі!»

Відповідь єдина: Захарченко барижив, а небіжчиця купляла. Та все одно кінці не сходяться! Якщо він справді регулярно поставляв їй дурь, то мусив берегти такого VIP-клієнта, як зіницю ока! Закупалася величезними партіями, мабуть, витрачала на фен і траву ціле багатство! Навіщо її вбивати? Чи необережність? Переборщив з дозою? Все може бути...

Утім, якось не зростається... Якщо Наташа купувала великі партії, то Захарченко мав ці великі партії поставляти... А він аж ніяк не схожий на серйозного гравця... Дрібний наркоман... Тоді хто ж поставляв наркотики Наташі? Захарченко киває на якогось Сашу, але ніхто зі свідків його не бачив... Чи був той хлопчик? А чи Захарченко просто себе вигороджує? Тоді чому не звалює вину на Лугового, який зараз у розшуку? Боїться, що Лугового знайдуть?

— Яна тобі привіт передає.— Марина взяла сіль.— Як вечеря?

— Дуже сирно,— відповів я.

— То як справи на роботі? — спитала дружина. Я подивився на неї, таку милу, русоволосу, звичну...

— Нічого цікавого. Суди, всіляка нісенітниця... Моя виделка дзенькнула об тарілку. Ненавмисно.

ерехрестя біля мерії заблокували нагнані трамваї в червоних полотнищах з корявими написами: «Прорвемося!», «Гади, віддайте зарплату!», «Потапова у відставку!», «Страйк!» — і все в такому дусі.

Центр міста закупорений грандіозною пробкою. Автівки простоюють, водії сигналять, вискакують на припорошену сніжком проїжджу частину, погрожують, умовляють, матюкаються, щось доказують натовпу, але зрештою розуміють, що все марно, і здаються. Сварка без результату їх швидко втомлює. Вони починають безкінечні перекури, ведуть мляву перепалку зі страйкарями, врешті-решт розуміють, що у них багато спільного, що всі вони прості роботящі люди, обмануті пройдисвітами в гарних костюмах, і майже братаються на ниві одвічної та безпрограшної теми — невдоволення владою. Натовп росте, поповнюючись новими рекрутами. Панує атмосфера свята. Всі ніби чогось чекають.

Якби хтось авторитетний в той момент дав рішучий наказ атакувати мерію, у страйкарів були б усі шанси її захопити, проте в ті роки захоплення адміністративних будівель ще не ввійшло в моду. В той день під мерією зібралося близько трьох тисяч невдоволених людей. Натовп гомонів, періодично викрикуючи: «Ганьба!» і «Поверніть наші гроші!». Міліція і «Беркут» у повній бойовій викладці, хіба що без автоматів, перекрили вхід у мерію подвійним ланцюгом. Я дістав редакційний телефон з потужною камерою і почав стрімити акцію протесту,— все, що тут відбувалося, ми транслювали на сайті в режимі реального часу.

Страйкарі нарешті припаркували на узбіччі бортову «Газель», з відкритого кузова зробили імпровізовану сцену. На кузові встановили мікрофон і величезну колонку, яка видавала просто божевільний звук на пів-Сумської. На сцену незграбно виліз сивий чолов’яга в чорній водолазці і куртці зі штучної шкіри, схопив мікрофон, після чого голосно і смішно в нього подув. За ним тріпотіли прапори — червоно-біло-чорний з написом «Армія спасіння народу» і саморобне чорне полотнище з білим словом російською: «ДОЛГ».

— Я звертаюся зараз до всіх робітників міського електротранспорту! — хрипко гукнув чолов’яга в натовп. Усі притихли.

Виступаючий, здається, і сам здивувався від ефекту, до якого призвели ці прості слова, тому заговорив сміливіше, зі зростаючим обуренням:

— Нам кажуть, що нема грошей! А ви знаєте, що сьогодні Потапов був у другому депо і обіцяв усім, хто вийде на лінію, одразу дві зарплати?

Натовп відгукнувся бадьорими криками: «Не було такого!»,