Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

Зрозуміло, всім нам кортіло поселитися так, щоб номер був із балконом. І щоб з балкона було видно море. Представниці туристичної фірми (на жаль, не запам’ятав її імені) довелося докласти чимало зусиль, щоб втовкмачити у совковські голови, що у п’ятизіркових готелях зазвичай не менше 80 відсотків номерів виходять вікнами, тобто балконами, на море. І всіх поселяють саме в такі номери. Наостанок представниця турфірми оголосила:

— Щовечора о двадцять першій годині збираємось біля рецепції. Явка всіх обов’язкова, бо оголошуватиметься програма відпочинку на наступний день. А зараз відносьте речі в номери і — в ресторан на вечерю. До речі, не тільки їжа у ресторані, а й спиртне у барах безплатне. А вони працюють до глибокої ночі. Окремі навіть цілодобово.

Хоч як дивно, але, незважаючи на пізню пору, нашу групу досить ситно і смачно погодували.

Стояла друга половина квітня. Для субтропіків це майже наше літо. Тож після вечері дехто подався до моря купатися. Інші — розійшлися по барах, вивчати, чим пригощає у Туреччині спраглих подорожніх система «Все включено». Я ж вирішив просто відіспатися з дороги.

Мені пощастило поселитися в двомісному номері. Той номер і справді виходив балконом на море. У просторій кімнаті, крім двоспального ліжка, було ще й досить велике одинарне. Я вибрав широке. Але й на ньому вночі дуже довго не міг заснути. І не тільки через весняне безсоння, яке мучило ще вдома. Як і більшість людей, я не одразу звикаю до нової постелі.

Нарешті заснув. Але щойно почало сіріти, у кімнату неймовірним пташиним лементом увірвався погожий субтропічний ранок. Спочатку ніяк не міг второпати, де я і що діється довкола. Ніби і вдома, й не вдома. Пташиний щебет дуже нагадував київські ранки. Зазвичай мій папуга удосвіта вилазить з-під покривала на клітці й починає літати по квартирі від дзеркала до дзеркала, вітаючи співом свої відображення.

Тут же пташиний щебет долинав із балкона, де у кутку під самісінькою стелею йшло будівництво. Схожа на нашого стрижа куцохвоста турецька ластівка, вчепившись кігтиками за штукатурку, ліпила собі гніздо. Ще кілька таких самих куцохвосток підносили будівельний матеріал.

Я повагом сповз із ліжка, вийшов на балкон і зажмурився від несподіванки. Учора ми присмерком прилетіли в Анталію. Поки купували візи, проходили митні формальності та отримували багаж, добряче споночіло. Тож навіть не бачили, куди нас везе автобус. Тільки то ліворуч, то праворуч зрідка з’являлись вогні якогось містечка чи села, автозаправки чи готельного комплексу. Сьогодні ж чарівна південна природа постала переді мною у всій красі.

Унизу, біля самісінького готелю, в оточенні пальм синіло кілька різних за формою, розміром і глибиною басейнів. Трохи далі, за квітучими кущами палісадника, що пломеніли мало не всіма барвами веселки, починався піщаний пляж. За якихось півсотні метрів він упирався у неймовірно синє Середземне море. Воно було навдивовижу прозоре й спокійне.

Мене так і потягнуло на вулицю. Притьмом одягнув шорти й футболку, вхопив рушника та й подався до води, яку вже починали лизати перші сонячні промені.

Як був, у пляжних пантофлях зайшов по кісточки у море. Вода легенько ущипнула холодком за ноги. Але за якусь мить тіло почало звикати і я, бредучи навмання уздовж берега, майже перестав відчувати холод. Зате тіло стало наливатись бадьорістю.

Аби не застудитися в перший же день, вирішив не спокушати долю. «Скупаюся після сніданку», — подумав, повертаючись до готелю.

Сніданок, а в ресторані був багатющий вибір страв на усі смаки, зайняв щонайменше годину. Не кваплячись обходив ряди стійок, на яких були виставлені всілякі салати, різносоли, ковбаси і сосиски, картопля фрі й макарони, пиріжки з найрізноманітнішою начинкою, свіжі й зацукрені фрукти і ягоди, традиційні турецькі солодощі тощо. При такому розмаїтті страв не так-то просто було вибрати щось собі до смаку. Та ще так, щоб не пошкодувати, що не скуштував чогось іншого, набагато апетитнішого на вигляд. Як нам пояснила пізніше наша представниця туристичної фірми, у ресторані цього п’ятизіркового готелю щодоби готують не менше трьохсот страв. І все це поїдається перебірливими туристами.

У перший день перебування в Туреччині ми допалися до пляжних принад, як дурні до мила. З ранку до вечора купалися в солоному, мов ропа, Середземному морі й засмагали під лагідними променями весняного сонця. Попри всі захисні засоби, якими натирали одне одного, рідко хто уник сонячних опіків. Тож, коли наша дуенья, як із чиєїсь легкої руки ми нарекли представницю турфірми, повідомила, що наступного дня буде поїздка у стародавнє містечко Сіде. Цю інформацію всі зустріли з ентузіазмом. Тим більше, що на прохання українських журналістів, а нас у групі нараховувалося аж семеро, буде організована зустріч із місцевим мером.

Наступного ранку, рівно о десятій, наш туристичний «Мерседес» вирулив із під’їзної дороги на широку автомагістраль і рушив у бік старовинного Сіде. А за якусь годину на центральному майдані містечка, увінчаному пам’ятником Ататюрку, нашу групу зустрічав сам мер Осман Деліккулак.

Після обміну офіційними привітаннями гостинний пан Деліккулак розповів нам про те, що, завдяки мудрій політиці властей, Туреччина, яка півстоліття тому ледве зводила кінці з кінцями, сьогодні стала однією із найбільш відвідуваних туристами європейських країн.

— Кажуть, поталанило тій чи іншій країні, на землях якої збереглися пам’ятки давніх цивілізацій, — говорив Осман Деліккулак. — А, може, навпаки, поталанило пам’яткам давніх цивілізацій, що нашу країну, де вони розташовані, населяють дбайливі нащадки, які роблять усе можливе аби зберегти для прийдешніх поколінь те, що залишили на цій землі прадавні предки? Кому поталанило більше: нам, туркам, які живуть на землях, що належали колись стародавнім грекам і римлянам, чи, може, оспіваній Гомером, а пізніше, через багато століть, заново відкритій великим Шліманом Трої, Ефесу, де закінчила свій земний шлях Пресвята Богородиця Марія, чи місту Демре, де жив і творив свої благодійні справи святий Миколай?… Це запитання більш ніж риторичне.

— Сучасна Туреччина, — вів далі пан Деліккулак, — займає значну частину території колишньої стародавньої Греції і Римської імперії, культурна спадщина яких належить усьому людству. Кожен землянин має право долучитися до таїни і надбань минувшини. І наша держава зробила і робить усе можливе для того, щоб ці надбання стали доступними кожному.