Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Я, напевно, невиліковно хвора, — розплакалася Олена.

— Не говори дурниць, звідки така інформація?

— Це твої походеньки довели мене до такого стану! — не припиняла ридати Олена.

— Я нічого не розумію, — розгубився Георгій.

— Коли зрозумієш, буде запізно.

— Ти можеш мені пояснити, що сталося?

— Я маю щось у грудях, і воно болить.

— Не панікуй, піди до лікаря, — намагався заспокоїти дружину.

— Я знаю і без тебе, — гостро відповіла Олена, відчувши хвилювання чоловіка. Їй це сподобалося. От чим можна його тримати!

На другий день зателефонувала Марина.

— Катруся мені розповіла про твої проблеми.

— Що ти можеш мені порадити? — сумно запитала Олена.

— Сьогодні ж домовлюся з лікарем, зробиш аналізи і все знатимемо.

Марина дуже любила допомагати, якщо хтось із друзів цього потребував. Вона активно бралася до роботи, коли треба рятувати ближнього. В неї від цього навіть поліпшувався настрій. «Моє покликання — допомагати у біді», — частенько говорила подругам.

— Що б я без тебе робила? — зітхала Олена.

— Не переживай, у мене є чудові знайомства, зробимо все, на що здатна наша медицина. Тепер твій благовірний покрутиться, як білка у колесі. Нехай подумає, до чого довів жінку.

Виявилося, що все не так зле. Результати аналізів були негативні, себто засвідчили, що злоякісних клітин нема. Лікар уважно обстежив хвору і наказав уважно стежити за своїм здоров’ям, адже різні ущільнення частенько можуть перерости в доволі небезпечні речі. Він порекомендував більше гуляти на свіжому повітрі, їсти багато овочів і фруктів та менше нервувати.

Георгій дуже хвилювався за дружину.

— Що тобі сказав лікар? — схвильовано зателефонував чоловік.

Олена відповіла не відразу. Їй не хотілося казати, що здорова, бо тоді втрачала владу над чоловіком, але і брехати не могла. Добре б дати відповідь, яка б залишала його неспокійним.

— Ще нічого остаточно не відомо.

— А які результати аналізів? — не заспокоювався Георгій.

— Мені лікар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.

— Отже, зараз небезпеки немає? — допитувався чоловік.

— Зараз немає, — знехотя відповіла Олена, — але мені не можна нервувати, бо всяке може трапитися.

Тепер у неї з’явився новий важіль. Як тільки виникала підозра щодо чоловіка, робилася смертельно хворою і лягала в ліжко. Ці маленькі хитрощі спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгій також звик до шантажу і перестав звертати на це увагу.

Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.

— Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, — якось повідомив Георгій.

— А чому ти раніше мовчав?

— Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.

— Де він буде жити? — запитала Олена.

— У нас. Ти ж не проти?

— Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.

— Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.

— Ти його не зустрічатимеш?

— Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.

У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.

На порозі стояв високий худорлявий брюнет.

— Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, — жваво промовив гість.

— Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?

— Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.

Кухня наповнилася благородним ароматом кави.

— Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.

— Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? — запитала Олена.

— О, давно, понад десять років тому.

— Так ви Жан чи Іван? — посміхнулася Олена.

— Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.

— Ви живете з батьками?

— Ні, вони мешкають у Парижі, а я в Сержі, у мене там невеличкий будинок.

— Я не знаю такого міста.

— Це за тридцять кілометрів від Парижа. Місцевість пов’язана з Ван Гогом, він там неподалік похований на невеличкому сільському цвинтарі поряд зі своїм братом Тео.

— Я завжди мріяла побувати у Франції, але не знаю, чи таке можливо.

— Чому ні? От приїжджайте разом з Жоржем улітку.

— Дякую, мені б дуже хотілося, та мій чоловік дуже зайнятий, незабаром має вийти його нова книжка.

— Він мені казав. А ви чим займаєтеся?

— Я працюю в школі, викладаю англійську мову.

— А які маєте хобі?

— Тепер моїм постійним хобі є господарка, — гірко посміхнулася Олена.

— Не може бути, щоб жінка з такими неймовірно блакитними очима і такою чарівною усмішкою ніколи нічим не захоплювалася.

— Ви майстер компліментів, — засміялася Олена, — колись я спробувала писати, але з того нічого не вийшло.