Читати книгу - "Лабіринт"

Щоб не згоріти живцем, Еліс підстрибнула. Вона закрутилась у повітрі, неначе смужка диму, пливучи над жовтими та помаранчевими відблисками. Здавалося, вітер відносив її геть подалі від землі.

Хтось покликав її. То був жіночий голос, який вимовив її ім’я якось дивно:

— Алаїс!

Її врятовано. Вона вільна!

Потім знайоме стискання холодних пальців на щиколотці повернуло її на землю. Ні, це не пальці, це ланцюг! Тепер Еліс усвідомила, що в руках вона тримає Книгу, зав’язану шкіряними ремінцями. Вона збагнула: саме цього він хотів. Вони хотіли. Саме втрата цієї Книги їх розлютила.

Якби тільки Еліс могла говорити, то, можливо, домовилася б з ними, але в її голові не було жодних слів, їй відібрало мову. Вона раптом почала брикатися, битися, прагнучи врятуватись, але намарно. Сталевий замок на її ногах був надто міцний. Вона закричала, бо її знову потягли у вогонь, одначе навколо панувала тільки тиша.

Вона заволала знову, відчуваючи, що їй важко орудувати над власним голосом. Цієї ж миті до неї почали повертатися слова й дійсність — звуки, світло, запах, дотик, металічний присмак крові в роті. Аж раптом, на якусь частку секунди вона зупинилася, огорнена ледве відчутним холодом. То був не звичний холод печери, а щось інше, сильне та гостре. У мареві Еліс змогла розрізнити розпливчасті риси вродливого, але нечіткого обличчя. Той самий голос знову покликав її:

— Алаїс!

Голос пролунав востаннє. То був голос друга, а не кривдника. Еліс спробувала розплющити очі, знаючи, що це допоможе їй зрозуміти. Проте вона не змогла, не зовсім. Почувся бій барабанів, і їй полегшало.

«Час прокидатись! Я мушу прокинутися», — подумала Еліс.

Тепер в її голові зазвучав інший голос, відмінний від попереднього. До рук і ніг, здертих колінок та забитих місць на тілі поволі стали повертатися відчуття. Дівчина відчула, як хтось грубо стиснув її плече, і це повернуло її до життя.

«Еліс! Еліс, прокинься!» — казав голос.

Алаїс раптово прокинулась, рвучко підвівшись, сіла на ліжку і втупилася вперед себе широко розплющеними очима. Страх тріпотів у її грудях, неначе піймана в тенета пташка, що намагається вирватись. Вона притиснула руку до грудей, угамовуючи серцебиття.

Деякий час Алаїс перебувала ні вві сні, ні наяву, мовби якась її частина залишилася сплячою. Вона почувалася так, ніби ширяє, споглядаючи себе зверху з величезної висоти, наче кам’яна горгуля, що кривляється перехожим з даху собору Сен Назер.

Зрештою, все повернулося на свої місця. Алаїс була в безпеці, у своїй кімнаті в Шато Комталь. Її очі вже призвичаїлися до темряви. Вона тепер врятована від худих, темнооких людей, Що полювали на неї вночі, від їхніх гострих пальців, що дряпали та тягнулись до неї. «Зараз вони не можуть дістатися мене», — подумала Алаїс. Слова, швидше картинки, вирізані на камені, вже нічого не означали, все зникло, як хмаринка диму в осінньому повітрі.

Полум’я також згасло, залишивши в її голові тільки згадку про себе.

Передчуття? Чи тільки нічна мара?

Алаїс не мала ні найменшого уявлення про це, бо боялася.

Вона потягнулась до запони над ліжком. Їй здавалося, ніби торкнувшись чогось матеріального, вона сама почуватиметься менш прозорою й нематеріальною. Стара тканина, повна пилюки та знайомих запахів, стала для неї переконливим доказом.

Ніч за ніччю повторювався той самий сон — ще з дитинства, коли вона, сповнена страху, прокидалася в темряві, з блідим і мокрим від сліз обличчям. Тоді тато чергував біля ліжка, доглядаючи її, неначе вона була не донькою, а сином. Коли гасла свічка, він одразу запалював наступну, пошепки розповідаючи Алаїс про свої пригоди на Святій землі. Він розказав про безкінечні моря пустель, архітектуру мечетей, про молитви сарацинів. Він описував ароматні спеції, живі кольори та гострий смак їжі, оповідав про жахливий блиск криваво-червоного сонця, коли воно сідає над Єрусалимом.

Уже минуло чимало років відтоді, як її тато до світанку розповідав різні історії, змушуючи демонів тікати геть, а сестра мирно спала поруч. Тато не дозволяв ченцям і католицьким священикам наближатися до Алаїс зі своїми