Читати книгу - "Звичайна вдячність"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти сказав «дідько». Що ти там побачив?
— Та нічого.
— Ти дивишся на білизну?
— Ну, добре. Я дивлюсь на її білизну. І ти дивишся на її білизну.
Він покрутив головою, намагаючись зручніше вмоститися, аби якнайліпше все роздивитись.
— Ходімо! — я смикнув його за рукав. Він не поворухнувся, і тієї миті плечовий шов піджака тріснув. — Ой, лишенько!
Джейк випрямився.
— Ти сказав…
— Я знаю, що я сказав. Дай-но гляну, — я повернув його ближче до себе, оглядаючи масштаби завданої шкоди. Що робити?! Якщо чесно зізнатися, то як пояснити, за яких умов усе це сталося? Варіант «розказати правду» відпадав. Збрехати? У такому разі чимало залежало від Джейка, але це було складніше. Навіть якби мені вдалося переконати його трохи підіграти, заїкуватість та бурмотіння все одно вивели б нас на чисту воду.
Джейк вигнувся, аби уважніше розгледіти дірку:
— Ми отримаємо на г-г-горіхи.
— Ні, от побачиш. Ходімо.
Я біг пасовищем, встеленим травою, дикими маргаритками і конюшиною. Джейк мчав поруч. Ми потрапили в будинок через задні двері і хутко залетіли до спальні батьків. Я дістав мамин кошик з шиттям, вибрав потрібну котушку, відкусив добрячий шмат нитки й узяв до рук голку.
— Давай сюди піджак, — вигукнув йому й одразу взявся до роботи.
Я був бойскаутом, але не з найкращих. Мені подобалася сама ідея бути надійним, вірним, ощадливим, хоробрим, охайним та побожним, але наснаги, аби засвоїти ці важливі моральні принципи, в мене не вистачало. Варто зазначити, що я навчився багатьох речей. Одна з них — це, власне, пришивати різні латки та клапті тканини до форми: те, що повинен уміти робити кожен скаут. Я взяв голку середнього розміру й зашив усе на живу нитку. Вийшло непогано: якщо не приглядатися, то нічого не помітно.
— Ось, тримай, — я простягнув зашитий піджак Джейкові.
Він трохи скептично подивився на готовий виріб, потім одягнув його й просунув палець крізь дірку між незакріпленими швами.
— Аж світиться.
— Усе мине пречудово, якщо ти перестанеш тицяти туди свої пальці, — я поклав на місце набір для шиття й зиркнув на годинник. — Нам варто поквапитися. Служба от-от розпочнеться.
Аріель у травні виповнилося вісімнадцять, у червні сестра закінчила школу, а восени збиралася вчитися у Джульярдській школі — одному з найбільших вищих навчальних закладів Америки — за фахом «музика та мистецтво». Коли ми зайшли до церкви, вона грала на органі. То було поєднання чогось красивого і водночас сумного, нагадувало один із творів Генделя. Зібралося чимало людей, більшість з яких ми знали. Парафіяни, родина, сусіди. Багатенько парафіян, які час від часу відвідували батькову церкву і не належали до методистської парафії. Вони приходили, бо то була єдина церква в наших краях. Я і Джейк сіли в останньому ряду. Мати примостилася поряд із лавами церковного хору, на ній була червона атласна мантія. Вона слухала гру Аріель, втупивши задумливий погляд у вікно на західній стіні, точнісінько так само, як коли шукала натхнення вранці на кухні. Музика була справді надзвичайною, проте сестрине виконання надавало їй іншої форми. І досі трапляються такі мелодії, які я не можу собі уявити без Аріель, без її казкових пальців, які натхненно, наче пензлі, торкалися кожного такту, розмальовуючи їх так, як Господь оздоблював крильця метеликів.
Обрамлена з усіх боків квітами, труна стояла в передній частині вівтаря. У церкві пахло лілеями. Батьки Боббі сиділи в першому ряду. Дар батьківства на їхню долю випав пізно: я бачив, якою неймовірною ніжністю та любов’ю вони оповивали своє дитя. Обоє сиділи нерухомо, поклавши руки на коліна. Порожній погляд упав на позолочене розп’яття вівтаря.
Батька видно не було.
Джейк нахилився до мене і спитав:
— Він же тут, із нами?
— Звісно, — я знав, що брат має на увазі.
До цього дня думок про смерть у мене майже не виникало. Я уявляв, як Боббі лежить у труні, й мене роздирала цікавість. Я не вірив у теорію Райських воріт, тому роздуми про те, а що ж буде далі з цим хлопчиком, були оповиті цілковитою таємничістю. І вона навіть трохи лякала.
До церкви ввійшов Гас, він був напідпитку — це виказувала хитка хода. Одягнений він був у святковий костюм, поношений і темний. Краватка трохи з’їхала, на потилиці стирчала руда чуприна. Гас сів у тому-таки ряду, що й ми з Джейком, але нас не помітив. Він уважно дивився на труну Боббі, і я чув, як його легені наповнювалися повітрям.
Нарешті з’явився батько. Одягнений у чорну рясу й білий єпитрахиль, він вийшов зі своєї службової кімнати. Той одяг додавав йому виразності та величності. Батько зупинився біля Коулів, щось тихо до них промовив, а потім підійшов до кафедри.
Аріель закінчила грати. Мати підвелася. Після невеличкої паузи її пальці знову торкнулися клавіш; мати заплющила очі й приготувалася співати.
Коли вона співала, я майже вірив, що небеса таки існують. І то був не лише її напрочуд гарний голос, а, власне, виконання, яке проймало найпотаємніші куточки серця. Цей спів міг розчулити навіть кам’яні душі. Здавалося, він міг
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звичайна вдячність», після закриття браузера.