Читати книгу - "Відьомська доба"

Дюнка збирала волосся. Його завжди дивувало, як можна розмовляти, тримаючи в роті з півдесятка шпильок:

— То пливемо чи ні?

На другому березі — смереки. П’ять високих щогол, що незрозумілим чином опинилися посеред верболозу. По килиму з глиці стрибала пухнаста вивірка.

— Ти ж знаєш, як я плаваю… — ледь роздратовано.

Дюнка кліпнула віями. З однокурсниками вона не панькалася, але нетактовність у стосунках з Клавом доводила її просто до нестями. А зараз вона таки зачепила його самолюбство, бо йому не доплисти.

— Тоді на «бублиці» покатаємось.

Власники «бублика», троє хлопців на потертих килимках, пили лимонад і мляво перекидались якимись фішками; а біля води лежала величезна камера від самоскида. Висихала. Клаву було гидко просити, та ще й у цих, але Дюнка вже йшла до них, вилискуючи зміїною лускою купальника, і три пари каламутних очей відриваються од гри і спалахують у них вогники, що обпікають Клавдія. Ревнощі…

Коли тільки ЦІ дозволять собі щось ТАКЕ… Чи щось, що сприйме як ТАКЕ він…

Ні. З Дюнкою ТАКЕ не проходить. У голосі її жодної ніяковости чи виклику, жодного страху чи розв’язности. Дюнка вміє розмовляти хоч з вівцею, хоч з вовком, хоч з директором ліцею паном Федулом.

Складнощі виникали в неї тільки з Клавом. Вона патологічно боїться його образити. І зовсім не приховує своєї прив’язаности, а це недобре. Розпружує. Жінка має бути злегка недосяжною…

Камера захиталася на воді.

— Пане Старже, підіймайтеся на палубу! З нашого фрегата вже втекли всі щури, вам нічого не загрожує. Гей, ще мить, і команда повстане! Золота і рому!

Він завжди побоювався води, і тому заліз на камеру раніше, ніж ноги його перестали сягати дна. Вода довкола вирувала — Дюнка била руками, пірнала, сяючи зміїною шкірою. Вона любила казати про себе, що вона — морський змій. Клав і не гадав, що ці змії — такі спокусливі.

Замружив очі. Він зрозумів раптом, який щасливий… Безмежно. Мить, яку не можна затримати, — тільки запам’ятати. І згадувати ціле життя…

Подруга відчула його настрій. Припинила борсатись і відштовхнула «бублик» до стіни очерету, подалі від берега.

— Знаєш, Клаве…

Голос її був ледь захриплим. Чи то від прохолодної води, чи то від корсарських зойків.

— Клаве… Давай одружимося? Завтра. Підемо й поберемось, от сміху буде!..

— Завтра, — зітхнув він, — у мене іспит. Історія.

— А післязавтра в мене, — засмутилася дівчина. — Коли ж одружимось?

Клав стурбовано відчув, що не розуміє, жартує вона чи ні. І, навіть якщо жартує, яка частка істини в цьому?..

Він трусонув головою. Дурні іспити — без відсотків і подумати не може…

— А добре було б влаштувати весільну подорож, — мріяла Дюнка. — Далеко-далеко, за море, де старовинні замки…

У кільці камери тихенько цмокала вода. У це віконце Клав бачив дно і ноги Дюнки.

— Я тебе бачу, — похвалився він. Дівчина посміхнулася.

І зникла. Камера хитнулась — і Клав побачив Дюнчине обличчя.

Вона зазирала знизу, з-під води. Він затримав дихання — підводна Дюнка посміхалася зімкненими вустами. Наче зі старовинної рами. Або з глибини свічада. І як вона може так довго не дихати?!

…Очерет тріскотів. Камера розсувала його, наче криголам — невеликі айсберги.

Уста її були холодні, мов рибки. Надто довго просиділа у воді. А Клав перепікся на сонці і завтра на іспиті в нього буде жар… Байдуже.

Вирішив не говорити їй… Поки що. Нехай це буде таємницею… Доведеться роздобувати дозвіл на весілля. Чомусь сімнадцятирічна дівчина вважається для цього достатньо дорослою, а от хлопець, якому на рік менше… Байдуже. Він не відчуває себе підлітком. Дорослість-бо — не справа віку. Принаймні, не тільки…

Троє на пляжі хвилювалися за долю камери. Але однієї посмішки Дюнки стало, аби компенсувати «моральні збитки». Шурхотіли лози, вітер намів піску в сандалі.

— Як хороше, — прошепотіла дівчина. — Хороше, Клаве… Аж лячно.

(Його інтуїція усе ще не прийшла до тями.)

— Оптимістично. Зазвичай лякаються, коли погано.

— У мене іспит. А я нічого не знаю.

— Аналогічно.

— Брешеш. Ти завжди все знаєш.

— Облесниця… Дай хоч підручник погортаю.

— Хто заважає?

— Ти.

Галасували діти. Гарячий вітер сипав піском на сторінки підручника, на війни і зради. Дюнка нудилася.

— Клаве, я скупаюсь, поки ти вчишся.

— Не зимно?

— От іще!

Він провів її поглядом. Луска морського змія прощально спалахнула на сонці і зникла у воді…

Йому лишалося три глави. На годину.

Він опам’ятався, коли тінь невисокої верби доповзла до самої книжки. Начитався, нічого сказати.

На пляжі попросторішало. Зникли дітлахи, забралися дачники. У Дюнчиних босоніжках назбиралося повно піску, аж вони захлинулися у ньому, втонули…

Хлопці, які зичили «бублик», тепер випускали з нього повітря.

Струшуючи заціпеніння, Клав підвівся.

Колір піску змінився. І води — також; на тому березі грали у волейбол.

Клав закусив губу. Дюнка таки попливла туди… І дивно було б, коли б їй не закортіло пограти… Ця її ненормальна товариськість…

Він підійшов до води і почав пильно вдивлятися у волейболістів; раз чи два йому видалось, наче бачить її купальник. Але волейболісти всі були в джинсах…

Клав розсердився. Повернувся на килимок і підсунув до себе