Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— Та ну тебе, — обурено пхикнув хлопчик. — Уже й помріяти не можна…

— Пан Мріїн був фабрикантом, — зауважив Данилко дуже повчальним тоном. — Такі, як він, тримали гроші в банку, а не в скринях. Він же не пірат який-небудь…

— Та ну вас усіх! — повторив Миколка, вдаючи засмученого. — Зовсім ви в дорослих загралися. Де романтика, де фантазія? Де пригоди, врешті-решт?

— А у нас із Ді пригод вистачало, між іншим, — дещо зверхньо відповів Семко. — Доки дехто млинці в бабусі на гостинах наминав, ми, ризикуючи життям, Кабачка рятували!

— Усе зрозуміло, — підсумував Миколка. — Ти сердишся, бо тобі млинців не дісталося.

Друзі засміялися. Такі жартівливі перепалки завжди допомагали випускати зайву пару і добре налаштовували на роздуми. Цього разу до роздумів, а отже, і до справи першою повернулася Діанка.

— Реліквія — річ цінна, та не конче коштовна, — сказала вона. — Цінна перш за все для того, хто володіє нею.

— Але ж грабіжники…

— Могли цього не знати, Микольцю. Або думати, як ти — що це щось, рясно обсипане самоцвітами.

— Я так не думаю.

— Ну а вони, можливо, саме так і вважали, — згодився Семко. — Прийшли, впіймали гарячого облизня й пішли. Щоправда, вбили пана Мріїна.

— Тобто ти впевнений, що вбивці нічого не знайшли? — перепитав Миколка.

— А ти ні?

— Я не знаю. Може, й навпаки: знайшли і забрали реліквію, чим би вона не була. Тому й коїться в тому домі, — хлопчик значуще глянув у бік боліт, — усяка чортівня.

— А я, здається, здогадуюся, чим саме була ця реліквія, — урочисто заявила Діанка.

— Чим? — підняв брови Данилко. Дівчинка всміхнулася.

— Книгою! Пригадуєте напис на стіні? «КНИГА»! Недарма ж він з’явився… Я гадаю, це підказка.

— Ой, — невгамовний Миколка обірвав Ді на півслові. — Я тебе благаю! Ти ще скажи — газета! Я гадаю, що насправді це був хрест — величезний такий, золотий, і увесь…

— …в діамантах, — Діанка засміялася. — Ох, Микольцю, ти все ж абсолютно невиправний романтик. Що ж до книги, то я кажу не про тодішні видання. А якщо, скажімо, то був старовинний фоліант — рукописний або першодрук… Знаєш, які вони дорогі, такі книги? І які рідкісні? Он хоч у діда Устима спитай.

— І спитаю, — пробурчав не переконаний Миколка, якому дуже не хотілося прощатись із фантазією про золото та самоцвіти.

— До речі, про діда Устима, — втрутився Данилко. — Він сказав, що у Мрії живе нащадок пана Мріїна.

— Це пан Радич, чи що? — згадала Діана про одного з найвидатніших людей їхнього міста, мецената і директора місцевої шоколадної фабрики. — Та він же не прямий нащадок, а з якоїсь побічної гілки їхнього роду. Сьома вода на киселі… Всі про це знають.

— Так, і я знаю. Але йдеться зовсім не про Касяна Омеляновича. Є прямий нащадок. Найпряміший.

— Та невже? — недовірливо примружився Семко. — Щось я не пригадую нікого з тутешніх, хто мав би прізвище Мріїн.

— І не пригадаєш. Бо це жінка. Онука пана Мріїна, Олена. Її прізвище в шлюбі — Вороненко.

— Олена Дмитрівна?! — почувши це, зойкнули всі троє, а збентежена Діана додала:

— Наша математичка?

— Угу, вона. Так що можемо отримати інформацію, так би мовити, з перших вуст, — Данилко відкашлявся. — Є три варіанти розвитку подій…

— Які це? — жваво поцікавився Миколка, і так само жваво продовжив: — Ні-ні, мовчи, я зараз сам здогадаюся. Перший: книгу, — мрія про хрест неохоче, але все ж танула в туманній далині, і від цього хлопчик аж скривився, проте мужньо продовжував, — не знайшли ні грабіжники, ні родичі пана Андрія.

— Отже, вона все ще там. У домі, — тихо сказав Семко. — І ми можемо її знайти.

— Це лише припущення, — зауважила Ді. — Але цікаве. Другий варіант: її знайшли родичі, а грабіжники лишилися ні з чим.

— Це можливо, — згодився Данилко, — та, на мій погляд, у цьому випадку ми б щось та почули про цю книгу. Не така людина Олена Дмитрівна, щоби реліквії тримати в комірчині.

— Так, але ж вона — жінка. А там написано, ну, тобто сказано, в «Історії Мрії», що реліквію отримує перший син у роду, — вголос розмірковував Миколка. — Та навіть якщо той син пана Мріїна відшукав книгу, з нею ж що завгодно могло трапитися. Голод був, а потім — війна… Він її продати міг, виміняти на щось, на продукти там чи на мило… Мені бабуся розповідала, багато хто так робив. Або й просто загубити…

— Це сумно, однак можливо, — серйозно кивнув Данилко. — І третій варіант…

— Усе навпаки, — підхопив Семко. — Грабіжники знайшли реліквію, а нащадки лишилися ні з чим.

— І дух пана Мріїна ніяк не може заспокоїтися, — трубним гласом оповістив Миколка всіх