Читати книгу - "Подвійні міражі"

собою схожі на криваве мереживо порізи замість павутиння, зникло. Натомість згадалося, як на початку червня вони з Надійкою (до слова, вчителькою молодших класів, лід і полум’я, звісно) сиділи у кнайпі на озері Мишка. Озеро своєю формою і справді нагадувало мишеня, було якимсь сольовим і цілющим, оточеним санаторіями, базами відпочинку та пансіонатами, а уздовж берега «хвостика» — вузенької трикутної затоки — різнокольоровими намистинами розсипалося безліч кав’ярень, кафе та їдалень: млинцевих, сосисочних, пельменних і навіть чебуречних. Їхня кнайпа для екзотики називалася колибою, хоча від колиби в ній було менше, ніж нічого; стіни з рожевої цегли, гостроверхий дах, як у китайської пагоди, й ошатна тераса прямо над водою. Утім, кава там завжди була суперовою, а місцеве вино — ще кращим. Влада пила вино, Надійка — каву по-ірландськи, зі справжнім віскі та густою шапкою збитих вершків над скляною чашкою. І говорили вони, на диво, про чоловіків. На диво — бо пліткувати не любили, і, попри загальну уяву, зазвичай знаходили інші теми для розмови. Але того дня Надю, що називається, понесло, хоча Влада ніяк не могла пригадати, з чого все почалося.

— Важко нині чоловікам, — оголосила сестра, пильно роздивляючись тістечко-безе на своєму блюдці.

— Он як? І чому ж? Хочеш, з’їм половину?

— Буду вдячна, ціле я не подужаю. Та тому що нині все доступно, Владо. Усе можна. Немає чому дивуватися. І нічого хотіти. Знаєш, якось я бачила порнолистівки початку двадцятого століття. Нині їх сміливо можна ліпити на коробку з цукерками для дошкільнят. А що нам лишається, ґаздине? Звичайна жінка неодмінно програє мулатці в пір’ях та дзвіночками в усіх цікавих місцях. А мулатка програє Лоліті — справжній, років дванадцяти, в білих гольфах і куценькій спідниці. Ну, і так до безкінечності. І це лякає. Бо вседозволеність — це падіння в прірву без дна, де в польоті на тебе чатують хижі демони і вогнедишні дракони. Іранці кажуть: «Хто думає, що може погасити свої бажання, задовольнивши їх, схожий на безумця, який намагається загасити пожежу соломою».

— Надю… що з тобою таке? — Влада не на жарт перелякалася. Вона вже давно не бачила сестру такою стурбованою. — Твій Славко загуляв?

— Мій Славко шукає вчорашнього дня. Лорда Байрона з себе вдає. Усе, як завжди, — розтираючи тістечко виделкою на цукрову пудру, відгукнулася Надійка. — Але я зараз не про нього. Я про твого Антона. Вибач.

— Вибачаю. Але з ним що не так? Крім того, я маю досить непересічний фах.

— Ой, я тебе благаю, — відмахнулася Надійка. — Ну кого зараз здивуєш екзотичними танцями? Він же менеджер у «Кобальті» твоєму, так?

— Ні. Уже співвласник. Відтоді, як «Кобальт» з дискобару став нічним клубом. Та я все ще не розумію, який стосунок…

— А танцівниць у вас багато?

Влада відсунула тарілочку з тістечком убік, апетит у неї зник та й вина теж розхотілося.

— Ти до чого хилиш? Бачила його з кимсь?

— Так. Висока пишна білявка, фарбована…

— Як ти знаєш?

— Бо вона азіатка.

Влада засміялася, потягнулася до келиха з вином — добрий настрій завжди повертався до неї разом з апетитом.

— То Аманда, вона напівкровка. Тато в неї якийсь сибіряк, здається, а мама чи з Китаю, чи з Кореї. Детективна історія про народження дитини. Антон з нею новобранців вербують, вона добре знається на танцях…

— Не сумніваюся, — сухо відказала Надійка. — І на акробатиці. Вправи на козлі, так? А те, що вона напівкровка, певно, робить її ходячим табу для чоловіків. Тобі подобається мати шори на очах?

— Я довіряю Антону. І якщо ти не скажеш, що вони привселюдно кохалися серед білого дня…

— Не скажу. Узагалі дарма я завела цю розмову. Кожна людина бачить те, що хоче бачити, а тим паче — закохана жінка, — Надя підвелася і поклала на стіл кілька дрібних купюр. — Розрахуйся за мене, добре? Мушу бігти, колега захворіла, а в неї група подовженого дня, треба підмінити. Зачекалися вже, мабуть, шалапути…

— Любиш ти свою роботу, — Влада ніколи не ображалася на правду та й на турботу про себе теж, а слова сестри сприймала філософськи — знала, що та від самого початку Антона незлюбила, й ніколи цього не приховувала.

— А ти свою ні? — повела плечима Надя.

— І я, однак ти в ній розчиняєшся.

— Сказала жінка, що вправляється щодня по чотири години, аби лиш танцювати… гопака, —

закінчила сестра, вочевидь, помітивши, як змінилося обличчя Влади, і заходилася розгладжувати свій строгий учительський піджак. Утім, приємний абрикосовий колір дещо нівелював суворість ліній, тоді як переважна більшість її колег вбиралися в практичні відтінки ряду «сірий затрасканий вовк». — Так, я люблю дітей. Маленьких особливо. Із ними легко. Вони не як дорослі — три шари облуди над порожнечею. І саме тому твоя робота мені геть не подобається. Не через бюстгальтери та майтки[1] на підлозі. Не через долари за підв’язками панчох. І навіть не через дешеве спиртне, що ллється рікою і в якому час від часу топляться якісь небораки.

— Спиртне у нас дороге, — нащось заперечила Влада.

— Ви продаєте його задорого, а то трохи є різниця. Та все це квіточки. А ягідки — фальш, облуда, зрада, зруйновані сім’ї та розбиті серця — і все через голі цицьки із блискучими зірочками на сосках. Чи не завелика ціна за таке видовище?

— Я не знаю, — Влада почала трохи сердитися, бо розмова знову завертала до найболючішого. — Славка свого спитай, може… Що робити станеш, як і він на голі цицьки глянути забажає?

— Свої йому покажу, — блискавично зреагувала Надя. — А якщо цього замало буде, випишу йому вольну через суд, нехай дивиться скільки хоче і куди хоче. Владо, ти себе не можеш надурити, а мене і поготів. Ми дві половинки однієї клітинки, не забула? Чи, гадаєш, я не в курсі, що в «Кобальті» тому ти єдина курвою за гроші не працюєш, принципово? Чого змовкла? Правда чи ні?