Читати книгу - "Переможець отримає все"

Переслідувачу таке виявилося не до снаги і, зрозумівши, що зрівнятися з шустрим утікачем не вдасться, «Фольксваген» виконав розворот, не надто вправно, якщо за великим рахунком. Те саме змушений був зробити й Віктор, аби не дати себе миттєво наздогнати: «сімка», не скидаючи швидкості, просто перекрутилася на дорозі і, мало не «вписавшись» у якийсь мікроавтобус, також рвонула уперед. Точніше, назад, адже тепер його гнали знову до кордону.

Завдяки хвацькому маневру, Віктору вдалося виграти зо дві сотні метрів, і тепер, уп’явшись у кермо, він гарячково шукав виходу: на прямій трасі, де є можливість витиснути хто скільки зможе, його наздоженуть швидко. Зустрічною смугою стрімко наближалася фура — справжній порятунок на цій пустій дорозі. Підпустивши її максимально близько, перед самісіньким носом вантажівки Віктор різко пішов на протилежне узбіччя, здійнявши хмару пилюки. Фура злякано сахнулася на середину дороги, і лякатися настала черга переслідувачів. Загальмувавши, вони втратили швидкість і ще кількасот метрів. А «сімка» йшла на максимумі — сто шістдесят, незважаючи на далеко не ідеальний асфальт.

Побачивши польову дорогу, що відходила праворуч, Віктор умить наважився. Пилюка здійнялася знову, хоча тепер уже не рятувала — навпаки, виказувала його. Але в одному таки пощастило — польова дорога завертала і йшла далі вздовж лісопосадки паралельно до траси. «Сімка» зупинилася й завмерла. Ну… Де ці виродки? Чорти б забрали…

Друга іномарка — старий червоний «Ніссан» вивалилася, здавалося, крізь лісосмугу десь попереду. Зрозуміли. Чому ж так не щастить? Розвернувшись майже з місця, він помчав у зворотному напрямку. От би було, якби з того самого з'їзду попереду вискочив «Фольксваген»! А той наче читав його думки. Не залишалося нічого іншого, як звертати в поле. Добре, що хоч не рілля. Інакше…

Сухі високі бур'яни занедбаного поля шкребли по днищу, а на горбках машину підкидало так, що, здавалося, повідлітає геть усе. «Ніссану» з низькою посадкою було ще важче, й він почав відставати. А от «Фольксваген» розвернувся знову і встиг обійти його польовою дорогою, що відходила від посадки на дев'яносто градусів. Десь попереду за низинкою виднілося інше поле — оброблене. Отже, між ними має бути також дорога, по якій йому й перетнуть шлях. Довелося повернути на дев'яносто градусів, але «Ніссан» одразу почав зрізати шлях. А Віктору, як на гріх, потрапив під колеса горб, від якого машину мало не перекинуло.

Червоний «Ніссан» миттєво опинився поруч. Загрібши колесами, «сімка» зманеврувала останньої миті, і її лише чиркнуло по задньому крилі. Взявши курс назад, Віктор побачив, що червоний не відстає й далі цілить у його задній бампер. До того ж у вікні поруч із водієм знову щось майнуло — він не встиг помітити, що саме, але зробив ще один вихиляс, що залишив червоного в незручній позиції. Та тут, на пагорбі, місцевість пішла набагато рівніша, бур’ян знизився, і «Ніссан» знову почав наздоганяти. «Фольксваген» у цей час «патрулював» на дорозі попереду, очікуючи, чим це скінчиться.

Віктор пішов ва-банк: виконавши черговий фінт перед самим носом червоної машини, «сімка», боки якої вже були доволі обідраними, зуміла проскочити назад і зробити ривок. А коли «Ніссан» розвернувся, очі водієві полізли на лоба — авто вже летіло просто йому в обличчя. Здавалося, зіткнення буде жорстоким, але Віктор відвернувся тієї секунди, коли нога суперника вже тисла на гальма. Розгублено загальмувавши, нападник побачив перед собою тільки хмару пилюки. І цієї миті удар по дотичній у заднє крило розвернув машину мало не на дев'яносто. Увімкнувши задню передачу, Віктор з розгону «закатав» його просто у водійські дверцята ріжком кузова, оберігаючи від серйозних пошкоджень власну машину. Зате бік «Ніссана» увігнувся до середини так, що сісти за кермо стало фізично неможливим. Якщо, звісно, на цей момент було кому за нього сідати. Викидаючи з-під коліс бур'ян та пилюку, «сімка» помчала до траси. Тим часом і чорний схаменувся й «попік» у тому самому напрямку. А коли «Фольксваген» зник із поля зору, пірнувши в низину, Віктор звернув ліворуч і погнав, сподіваючись вчасно виїхати на польову дорогу, що десь там має бути.

Так воно і сталося. Віктор гнав манівцями, підіймаючи клуби пилюки, яких уже ніхто не міг побачити, і не замислюючись, у якому напрямку рухається. Смеркло, і повороти було розрізнити важко. Ще трохи, і він увімкне світло — однаково вже відірвався. Потім виїде на якусь дорогу з покриттям, щоб рушити в кінцевий пункт призначення.

Туди, де завжди сходяться всі його дороги, де живе вона.

Районний військком Віктор Іванович Балуєв змучено впав у крісло й обтер долонями обличчя. У голові гуло й паморочилося. Чотири пляшки вдули. А ще цілий ящик перекочував із багажника його сірої «Волги» до їхнього «газика». Мать їх туди… Добре, хоч нічого не накопали, а могли, якби схотіли. Але випили — подобрішали. Натякали тільки, як гарно йому ведеться — он, і «Волга» нова, і кабінет обставлений.

Діставши із шафи пляшку, де залишалася ще половина, він налив повну склянку й випив одним духом. Іти аж у протилежний кінець коридору до кабінету, де відбувалася п’янка, було ліньки, й він просто «занюхав рукавом», а потім одразу ж дістав цигарку. Хай їй грець, службі. Балуєв сперся на підвіконня, розглядаючи власну машину, наче бачив її вперше. Дбайливо вимита шоферами з гаража, вона виблискувала, не підозрюючи, що років за шість-сім не буде вже ніякого гаража, а господар, який ще сяк-так триматиметься на посаді, не матиме ні часу, ні коштів, щоб «попестити» її, а замість цього приліпить на потріскане заднє скло куплену на автобазарі наліпку: «ГРЯЗНЫЙ ТАНК В БОЮ НЕ ЗАМЕТЕН».

У двері постукали, й чергова несміливо озвалася до нього:

— Вікторе Івановичу, тут якийсь хлопець хоче до вас…

Він увійшов — худенький, білявий та непереконливий.

Проте погляд хлопця впирався просто в майора.

— Добрий день, — сказав він з порога. — Я хочу до війська.