Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз

підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі

острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця

міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бік

великої річки. За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомогли

Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго і через кілька

хвилин подорожні, попрощавшись з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж

піскуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху.

Тільки увечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в'їхали у

стародавнє запорозьке місто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимів

і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах

та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі, не схотів

ставати у Самарі на ніч. - Цур їм, тим москалям! - говорив він. - Од

них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться! Найбільше він

боявся за Галю, - і справді, поки вони переїхали місто, москалі дуже

зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів'я та пісні, так що

бідна дівчина врешті почала плакати і з очима загорнулася хусткою.

Проминувши серед міста нову велику церкву на дев'ять високих бань, віз

незабаром спустився до річки Самар, до того місця, де коштом Війська

Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів. Чубаті

запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля

таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олії, що її

кухар чимало всипав у таганок. Подорожнім довелося б тут і ночувати,

коли б Глоба не поклав на віз побратимові баклажку з горілкою. Добрий

могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків і вони перевезли

подорожніх на другий бік річки.. За річкою віз потягся лісом,

поринаючи колесами в піску і підкидаючись на коріннях віковічних

дубів. Темрява ночі хутко оповила землю, а за рясними віттями дубів до

землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не

забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя і тепер, не

вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.

Тут, біля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпеці від

москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові

стукати у ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив

подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати

про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й

ігумен наказав діждати завтрішнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею

по монастирському садочку і поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив

тут лісового птаства і воно щебетало, скрекотіло й виспівувало по

кучерявих дубах так, що здавалося, все повітря повне тих звуків;

людського ж голосу тут ніде не чуть було, і здавалося, що за паркан

монастиря не доходять ніякі вісті з світа. Здавалося, що тут дбають

тільки про Бога, а до іншого всім було байдуже; проте справді воно

було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душі, і з

його тихих келій з смутком у серці прислухалися до того, що діялося на

Запорожжі. Навідався Рогоза і до шпиталю, де лежали покалічені під час

останньої війни запорожці. Там теж була непорушна тиша й спокій.

Тільки ченці ходили поміж ліжками калік, перев'язуючи їхні рани. І

подобалося Демкові се святе місце, так що тепер він зрозумів через що

тесть повіз його по шлюб сюди, а не до іншого міста. Смутний ходив по

шпиталю Балан. - За що ж і за кого проливали ви свою кров? - встало в

його серці питання, коли він дивився на покалічених січовиків. І гірка

сльозина полилась з ока старого запорожця. Після обіду молодий

послушник покликав Балана й Рогозу до келії скарбника колишнього

кошового Запорозької Січі Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не

дуже давно був одним з видатніших діячів і лицарів Нової Січі

Запорозької. Козакувати він почав ще з юнацьких літ і за часів

кошового Костя Гордієнка брав участь разом з побратимом Баланом в

обороні Старої Січі. Врятувався він тоді тільки через свій незвичайний

хист та силу. Побачивши, що отаман і майже все товариство полягло по

окопах побите й покалічене, а вороги затопили Січ своїм військом,

Пилип вкинувсь у Дніпро і переплив його упоперек. Після того він

з'явився в Олешківській Запорозькій Січі, уславився походами звідтіля

на поляків, що мордували правобережну Україну, далі ж допомагав

Милашевичу під час переходу запорожців з Олешківської Січі на їхні

стародавні землі і упорядкував Нову Січ на Підпільній. У Новій Січі

він уславився походами на татарські городи та турецькі землі і,

нарешті, в 1764 році був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом

Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі

заможна козацька старшина і що