Читати книгу - "Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сирота, а в хрюльник?
— Молодшого по званню? Фе, майор!
— А скаргу за перевищення?
— А рапорт по команді за приховання особливо небезпечного злочину?… Добре, облишмо теорію і бігом до пісочника.
Звичайно, сподівання, що до наших рук втрапить який-небудь непомічений при першому огляді речовий доказ, у мене були. Одна з найгучніших в історії радянської міліції справ по аналогічному випадку, та ще й з убивством потерпілої, була розкрита за кільканадцять хвилин. Річ у тім, що один з нападників випадково загубив там-таки власне службове посвідчення. Та ще й «прикрасив» його зразком… ну, скажімо, власного генетичного матеріалу. Роззяву схопили в той момент, коли він сидів у відділі кадрів і писав пояснення про начебто вкрадений документ.
Двір був, як двір. Дитячий майданчик теж нічим особливим не відрізнявся. Пісочник правив водночас за туалет для навколишніх собак і кицьок. А «грибочок» виконував також роль літнього, весняного, осіннього і зимового розпивочного пункту під народною назвою «Три богатирі». Обшарпана будочка, що за проектом мала вдавати хатинку на курячих ніжках, насправді трансформувалася в центр ліквідації сексуального невігластва неповнолітніх: на стінах відповідні написи і малюночки, по кутках — використані презервативи і чиїсь забуті трусики. Все, як у людей.
На жаль, і ми нічого не знайшли. Я поцікавився щодо свідків — місцеві менти скрушно розвели руками.
— Унікальне місце! Бермудський трикутник. Тут можна половину Києва роздягти і переґвалтувати. Ніхто нічого не бачить і не чує. Феномен природи!
Колеги продовжували грати в мовчанку і, як ті засватані дівки, колупати носками взуття землю навколо пісочника. Я повернувся до них спиною і почав розглядати найближчий будинок. І одразу помітив, як у вікні на третьому поверсі над центральним під'їздом хтось різко засмикнув фіранку.
— Товариство, ану обережненько глянули, так, наче й не дивимось… третій поверх, білі фіранки, темні штори. Хто там живе?
— Та один, як це його? Збентежений. Я його двічі з підвіконня жіночої консультації знімав, а третій раз стяг за ноги з дерева під тим же вікном. Ну, він, щоправда, не опирався, тільки трусився дуже.
— Оформляли?
— Начальство сказало, коли тільки дивиться, то це не злочин.
— Чому вас тільки в школі міліції вчать? Коли «тільки дивляться», то це по-науковому вуайєризм. Або по-нашому — стаття сто дев'ятнадцята, задоволення статевої пристрасті у протиприродній спосіб. У крайньому випадку оформлюється як особливо злісне хуліганство. Ну добре, пішли відвідаємо вашого… збентеженого.
— А ордер? — поцікавився молоденький дільничний, у якого ще погони не обтерлись.
— Хрінордер! А занедбання профілактики особливо небезпечних злочинів на додачу до спроби їх приховування?
У двері квартири на третьому поверсі я став гатити кулаками і ногами так, що решта дверей під'їзду порозчинялися вмить.
— Хто там? — спитали нарешті виразно переляканим голосом.
Я загорлав так, що було чути і на вулиці:
— Міліція! Відділ боротьби зі статевими злочинами.
Під'їзд синхронно зойкнув і бахнув усіма дверима. Заклацали англійські замки, заскреготіли ключі, задеренчали ланцюжки, почулися вигуки: «Маню, забери дітей на кухню!» Ну що ж, широку популярність серед дворової громадськості я цьому збентеженому, здається, забезпечив.
Ще не встиг підозрюваний у причетності до сто дев'ятнадцятої статті відчинити двері, як наш ударний загін увірвався до квартири, змітаючи по дорозі меблі і самого хазяїна. Я перехопив його за петельки на льоту виключно для того, щоб одразу всадити в шафу через зачинені двері. Вступна частина до розмови завершилася. Я відшукав серед перекинутих меблів табуретку, підняв, поставив, сів і з цікавістю став спостерігати, як неголена миршавість, від якої на кілометр смерділо страхом і полуничним милом, намагається виборсатися з уламків дверцят. Потім почав підводити підсумки:
— Дільничний інспектор стовідсотково правий. Такий писок у вікні гінекології побачити — у мужиків передчасні пологи стануться, не те, що в жінок. П'ять років як мінімум він собі вже заробив. Що тут у нас іще? Фотоапарат на поличці і збільшувач на шафі?
— То я на похоронах підробляю, — нарешті озвався хазяїн квартири.
— Розумно й мудро, — погодився я. — Бо коли тебе прикопають, ти цього не побачиш. А так хоч знатимеш тонкощі радянських обрядів. А взагалі, фотоаматоре, щоб знав: ми вже колись одного, такого, як ти, трусили. Наводка була на тиражування італійської порнографії, а розкрутили — розбещення неповнолітніх. А це вже не п'ять років на хімії, а десятка в зоні.
— Не розумію ваших натяків.
— Нічого, поспиш біля параші, посьорбаєш баланду дірявою ложкою… що ще? Зуби виб'ють, аби не кусався. Це у блатних обов'язково щодо таких, як ти. От тоді все зрозумієш. Ну що, продовжимо екскурсію?
— Товаришу капітан, гляньте, який бінокль! На кухні під газетою лежав.
— Що там казали древні? Шукайте і здобудете? Отож. Кому — сенс життя, а кому — кримінальну справу… А ну, колися! Дивився у бінокль, як баришню на пісочнику мордували? Кажи! Через оце вікно чи через кухонне?
— Ні, з цього тільки ноги видно було. То я з кухонного…
— Телефон маєш?
— Маю…
— Чого не подзвонив до міліції?
— Зайнято було.
— Руки у тебе були зайняті, а не нуль-два! В одній бінокль, а в другій… перископ. Чого мовчиш, рукодільнику? Скільки їх було?
— У нас блокіратор із сусідом.
— Я тобі зараз цей блокіратор знаєш куди встромлю? Ти куди дивився? Хоча, про що я? «Тільки ноги було видно…»
— Троє їх було, — нарешті розрядився переляканий збоченець. — Але, я думав, що вони по согласію, бо її ніхто не тримав.
Я аж руками сплеснув.
— Яка обізнаність! Виходить, ти бачив і як «не по согласію» виглядає? І теж, либонь, слину пускав замість міліцію викликати? Нормальний хід. Що ще додаси?
— Вони її не на пісочнику, а за будиночком «того». І по-скорому дуже. Я навіть толком роздивитися не встиг. Вже потім
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вилов бандюг по-науковому, Наталія Михайлівна Лапікура», після закриття браузера.