Читати книгу - "Та сама я"

Очі Аґнес розширилися.

– Але він має відвідати тебе! Ви не можете жити у різних країнах! Як можна любити чоловіка, якщо він не поруч? Я без Леонарда геть не можу. Я навіть не люблю, коли він їде у дводенні відрядження.

– Так, здається, ти намагаєшся подбати про те, щоб завжди бути більш-менш поруч, – мовила Табіта.

Містер Ґопнік відвів погляд від тарілки, зиркнув спочатку на дружину, а потім – на дочку, але промовчав.

– І все ж, – мовила Аґнес, розправляючи серветку на колінах, – Лондон не так уже й далеко. А любов – це любов. Чи не так, Леонарде?

– Саме так, – погодився він, і його обличчя ненадовго пом’якшало від її усмішки. Аґнес простягнула руку й погладила руку чоловіка, і я відвела очі до своєї тарілки.

У кімнаті повисла тиша.

– Узагалі-то, гадаю, я поїду додому. Щось мене нудить. – Табіта гучно відсунула стілець і кинула серветку на тарілку, і білий льон умить просочився червоним винним соусом. Мені довелося побороти в собі бажання врятувати серветку. Вона підвелася й поцілувала батька у щоку. Він простягнув вільну руку й ніжно взяв руку дівчини.

– Поговоримо протягом тижня, татку.

Вона обернулася.

– Луїзо… Аґнес.

Тоді коротко кивнула і вийшла з кімнати.

Аґнес провела її поглядом. Мені здалося, що вона пробурмотіла щось собі під ніс, але Іларія почала збирати тарілки з таким гуркотом, що важко було розібрати слова.

Коли Табіта пішла, схоже, увесь бойовий дух покинув тіло Аґнес. Вона немов зів’яла в своєму кріслі, її плечі раптом похилилися, а ключиці випнулися вперед, коли жінка опустила на них голову. І підвелася.

– Гадаю, мені час повертатися до своєї кімнати. Дуже дякую за вечерю. Було дуже смачно.

Ніхто не став сперечатися. Рука містера Ґопніка відпочивала на столі з червоного дерева, а пальці гладили руку дружини.

– Побачимося вранці, Луїзо, – мовив він, не дивлячись на мене. Аґнес похмуро дивилася на нього. Я вийшла з їдальні та пришвидшила крок, ідучи повз кухню, щоб уявним кинджалам, котрі жбурляє в мене Іларія, не вдалося влучити.

Приблизно через годину мені надійшло повідомлення від Натана. Він пив пиво з друзями в Брукліні.

«Чув, тобі довелося пройти хрещення вогнем. Як почуваєшся?»

У мене не було сил на дотепну відповідь. А також на те, щоб запитати, звідки він про це дізнався.

«Скоро стане легше, варто лишень звикнути до них. Обіцяю».

«Побачимося вранці», – відповіла я. На секунду я злякалася – на що я тільки-но підписалася? – але тоді опанувала себе й нарешті заснула.

Цієї ночі мені наснився Вілл. Він снився мені дуже рідко – раніше це мене засмучувало, адже я сумувала так сильно, що інколи здавалося, ніби хтось пробив діру просто у мене в грудях. І взагалі припинив снитися, коли я зустріла Сема. Але ось знову він явився мені на світанку, немов живий. Він сидів на задньому сидінні свого шикарного чорного лімузина, як у містера Ґопніка, і я бачила його на другому боці вулиці. Я відчула полегшення від того, що він і досі живий, але інстинктивно знала, що маю завадити йому зробити те, що він збирався зробити. Моєю роботою було зупинити його. Але кожного разу, коли я намагалася перетнути вулицю, переді мною з’являвся новий потік автомобілів, котрі гарчали так голосно, що мені не вдалося ані докричатися, ані дістатися до нього. Він сидів, такий далекий, зі своєю гладкою карамельною шкірою, ледь помітною усмішкою на губах, що промовляють щось водієві. В останній момент він помітив мене – його очі трохи розширилися, – і я прокинулася, спітнівши й заплутавшись ногами в ковдрі.

Від: BusyBee@gmail.com

Кому: Samfielding1@gmail.com

Пишу похапцем – у місіс Ґ. зараз урок гри на піаніно, – але я намагатимуся писати тобі листи кожного дня, щоб принаймні відчувати, ніби ми спілкуємося. Я сумую за тобою. Будь ласка, напиши мені у відповідь. Я знаю, що ти ненавидиш електронні листи, але зроби це заради мене. Будь лаааааска. (Уяви мої цуценячі очі.) Але ж це не справжні ЛИСТИ!

– Ну, доброго ранку!

Уперши руки у боки, переді мною стояв величезний афроамериканець у спандексі. Я завмерла на порозі кухні у своїй футболці та самих лише трусах. Кліпаючи очима, я намагалася зрозуміти, чи це мені сниться.

– Ви, мабуть, міс Луїза?

Він схопив мою руку своєю величезною долонею і став її трусити з таким ентузіазмом, що я мимоволі підстрибнула на місці. Я поглянула на годинник. І справді шоста п’ятнадцять.

– Я Джордж. Тренер місіс Ґопнік. Я чув, ви підете з нами. Не можу дочекатися!

Я одразу ж прокинулася від неспокійних заплутаних снів, які на автопілоті вели мене коридором, – зомбі, що шукає кофеїн.

– Гаразд, Луїзо! Треба більше пити! Чоловік підхопив дві пляшки води та зник у коридорі, легко підстрибуючи на ходу.

Я налила собі кави, коли до кухні увійшов Натан, уже одягнений. Від нього пахло лосьйоном після гоління. Він поглянув на мої голі ноги.

– Я тільки-но зустріла Джорджа, – мовила я.

– Він навчить тебе всього, що стосується сідниць. У тебе ж є кросівки?

– Ха! – Я зробила ковток своєї кави, але Натан чекав на відповідь. – Натане, ніхто не попереджав мене про спорт. З мене поганий бігун. Я маю на увазі, я – суцільний антиспорт, типовий мешканець дивана. Ти й сам це знаєш. – Натан налив собі кави й додав води до кавоварки. – До того ж цього року я впала з будинку. Пам’ятаєш? Я вже ніколи не буду такою, як колись.

Це тепер я жартую з цього, але тоді, коли я, горюючи за Віллом, упала п’яна з парапету свого лондонського будинку, було геть не до сміху. Лише біль у стегні не дає забути про це.

– Все буде гаразд. До того ж ти асистентка місіс Ґ. Це твоя робота – завжди бути поруч, приятелько. Якщо їй захочеться побігати, ти бігатимеш за компанію. – Він ковтнув кави. – Отож припини цю паніку. Тобі сподобається. Вже через декілька тижнів будеш сильніша за самого Джорджа. Тут усі займаються спортом.

– Але ж зараз шоста п’ятнадцять.

– Містер Ґопнік прокидається о п’ятій. Ми тільки-но завершили його заняття. А от місіс Ґ. любить поспати довше.

– Тож коли ми біжимо?

– О шостій сорок. Вони чекатимуть на тебе у вестибюлі. Ще побачимося! – Він помахав рукою й пішов.

Аґнес, звісно, була однією з тих жінок,