Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..
Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:
— Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..
Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.
— Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!
— Знову шпильки, професоре?
— Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…
— Яка?
— Не говорити на астрономічні теми. А то знову посваримося.
— Згоден, — засміявся Василь.
Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…
СУПЕРЕЧКА БІЛЯ ВОГНЮКоли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй «інвалідній моторці» (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.
Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. «Одірви та кинь», - казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.
— Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.
— Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…
— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…
Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.
— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.
— Лаялися? — недовірливо запитав дід.
— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…
— Ну й як? Багато наловили?
— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…
Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.
— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.
— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…
— І нема?
— Нема…
— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…
— А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.
— Гукай, гукай, кажу тобі…
— А як же їх гукать?
— Як хочеш. А я пішов сома чистити…
Льонька пробіг трохи понад берегом і, склавши руки трубочкою, крикнув:
— Ей ви!
Луна розкотилася над річищем, зламалася об піщані кручі і пропала в лозах:
— …ви!
З кущів з’явилася висока плечиста постать Василя, за ним виткнулася лисина професора. Василь удавано нахмурився і сердито рикнув:
— Це ти нам кричав?
— Точно. Вам!
— Вперше чую, що мене звати Ей-ви!
— Так я ж не знаю, — вивернувся Льонька. — І не хмуртесь, вам не личить!
Василь засміявся, простягнув руку.
— Раз таке діло, давай знайомитись. Василь. А це професор Діжа.
Льонька пирснув. Професор сердито смикнув себе за вус.
— Е, е, Василю… Діжа йому ні до чого. Зви мене, хлопче, Іваном Ігнатовичем.
— А мене звати Льонька.
— Так навіщо ти нас кликав?
— А дід наказав…
Професор і Василь переглянулись, ніяково подивились на свій улов. У Івана Ігнатовича на вірьовці теліпалися дві засушені верховодки, а Василь спіймав тільки одну щучку. Цього навіть на юху не вистачало. Коротше кажучи, рибальське самолюбство було зачеплене, і показуватися перед Данилом Романовичем було якось незручно.
— Що поробиш, — зітхнув професор. — Нещасливий день…
Доки йшли стежиною понад берегом, багряне пасмо на заході згасло, і в небі загорілися перші зірки. Від хатинки потягло запашним димком. На лузі закумкали жаби.
Коло дупластої верби весело тріщало невелике вогнище, біля якого бовваніла постать старого куговщика.
— Ну, ну! — весело закричав він, ступивши кілька кроків назустріч. — Показуйте, що наловили…
— Ось, — ніяково показав Іван Ігнатович свої верховодки.
— Гм, гм! — відкашлявся дід. Навіть щетина його сміялася. — Що ж, і то риба. Навар з неї добрячий!..
— Правда? — повеселішав професор.
— Істинна правда. А в тебе, хлопче, що? Щучка? І щучка піде в діло. У мене тут вариться сом, так ми кинемо туди й ваш улов. Ей, Льонько, давай
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.