Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Рогаткін замовк і подивився на Олега. Вигляд у геолога був надзвичайно дивний. Він кліпав очима, потирав ніс та підборіддя, покашлював і кректав, наче намагався побороти сильне збентеження. Потім Олег відкрив рота, поволі закрив, і з горла в нього вихопився якийсь незрозумілий звук. Я ледве стримувався, щоб не розреготатись. Адже розповідь сибірського мисливця аж до моменту повернення ведмедиці з бобром була правдоподібною й захоплюючою, але дальша її частина могла бути лише чистісінькою мисливською вигадкою. Проте я зберігав серйозний вигляд, кивав головою, висловлював свій подив цілою гамою вигуків і взагалі поводився цілком гідно.

— Я не буду випробовувати вашу цікавість, — поблажливо вів далі сибіряк. — Як бачите, я виплутався з цієї жахливої ситуації живий, цілий і здоровий. Правда, мені довелось пережити на тій березі страшні хвилини, тому що бобер обгризував дерево з такою швидкістю, наче орудував пилою. Я лічив секунди, коли дерево разом зі мною впаде і мстива ведмедиця кинеться й роздере мене на смерть. Волохаті малюки не розуміли, про що йдеться. Вони радісно бурмотіли, знову вгледівши свою матусю, й почали нетерпляче бити лапками по гілляці. Ведмедиця теж не могла дочекатися, поки чотириногий дроворуб звалить дерево, і неспокійно бігала навколо. Нарешті настала вирішальна мить… Бобер скінчив свою справу, дерево нахилилось, затріщало і почало падати на землю…

Рогаткін знову зробив невелику паузу, витер з чола піт, наче згадка про пережиті хвилини розхвилювала його. Потім відкашлявся, махнув рукою і повів далі:

— Я вистрибнув на гілляку й гарячково схопився за верхні, тонші віти, щоб хоч трохи зм'якшити падіння. Алє ще до цього я витяг мисливський ніж — єдину свою зброю, і був сповнений рішимості захищатися до останнього подиху. Раптом у моїх ушах пролунало щось, наче удар у великий бубон. Я скрикнув від жаху, в очах спалахнуло синьо-зелене сяйво, і я провалився в бездонну порожнечу. Не знаю, скільки я пролежав, але, кінець кінцем, опритомнів і переконався, що живий, — про це свідчило принаймні те, що в голові моїй так гуло, наче в ній роїлися бджоли. Я хотів було схопитися на ноги, але заплутався в гілках. Підвівшись нарешті, я став наче вкопаний. Передо мною — хоч вірте, хоч ні — відкрилася зовсім не ждана картина: поблизу під важким стовбуром зеленої берези лежала, не виявляючи жодних ознак життя, ведмедиця. Навколо неї вовтузились ведмежата і торсали матір своїми лапками. Бобер зник, і на малій галявині, якщо не зважати на бурмотіння ведмежат, було тихо, наче в церкві.

Стара приказка «Хто під ким яму копає, той у неї сам попадає» цілком підтвердилася ще раз.

Хижак, охоплений нетерплячкою та жадобою помсти, не встиг відскочити, товстий стовбур упав на ведмедицю, і тепер вона лежала з розтрощеною головою посеред великої калюжі крові.

Не можу, друзі, навіть описати ту радість, яка охопила мене, незважаючи на біль у голові. Я пустився в танець, чим викликав надзвичайне обурення кількох цікавих крапчастих горішанок та кедрівок — цих всюдисущих пернатих, від яких ніщо й ніде не приховається.

Мені лишається сказати тільки, що кінець цієї пригоди був дуже простий. Без зайвих зусиль зв'язав я осиротілих волохатих малюків, зате мені довелось добре-таки попомучитись, поки я припровадив їх до лісової хатини. Пізно ввечері до мене завітали друзі-мисливці, щоб заночувати в xатинi, і вранці вони допомогли доставити забиту ведмедицю до моєї оселі.

Ось і вся історія, яку я ще й досі ніяк не можу збагнути.

Рогаткін глибоко зітхнув, наче й у цю мить відчував утому та хвилювання під давно пережитої пригоди, і обвів поглядом обличчя слухачів. Трохи згодом він додав:

— Хочу підкреслити, що я намагався викласти вам цю пригоду цілком об'єктивно. — Потім він звернувся до мене: — Ви нам казали, що полювали в Карелії й ходили також на ведмедя. Отже, ви, можливо, поясните, як такі різні види звірів порозумілись між собою,

При цьому вигляд у сибіряка був цілком серйозний, і він вважав, мабуть, мене за наївного початківця, що повірив цій байці.

Агроном мовчки посміхався, Олег вагався, не знаючи, що сказати, — йому ця історія здалася мало ймовірною, і його, видно, цікавило, що я відповім.

Я вирішив віддячити жартівникові його ж монетою і тому трохи нахилився, знизав плечима й сказав, що таку дивну пригоду важко оцінити кількома словами. Я додав також, що Іван Іванович краще зрозуміє, якої я думки про цю пригоду, коли послухає аналогічну історію, що сталася з моїм приятелем. Я одразу ж підкреслив, що сам був лише німим свідком і на хід подій не мав ніякого впливу.

Рогаткін згодився з моєю пропозицією. Серед загальної уваги я почав свою розповідь:

— У службових справах я перебував у Архангельській області. Мене відрядили проконтролювати будівництво нової станції механізації лісозаготівель. Одного дня я пішов із своїм співпрацівником на полювання. Ми з ним прямували до найбагатшого на диких качок місця. Ми саме розійшлися з колегою перед великим мочаром, як тут я зненацька побачив, що мій приятель швидко відскочив за дерево. Цілком інстинктивно я зробив те саме, хоч ще й не знав причини такої поведінки. Мить стояв, напружено чекаючи, і раптом помітив двох ведмедів, які йшли вузенькою лісовою галявинкою. І треба сказати, йшли вони якось дивно — щільно один за одним. Я був від них на відстані приблизно двохсот кроків і не міг зрозуміти причину такої незвичайної ведмежої прогулянки. Я задивився на ведмедів і тому аж здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав гучний постріл мого колеги — кандидата наук Миколи Павловича Зубова. Ще більше здивували мене результати пострілу — один з ведмедів блискавично крутнувся на місці й помчав через галявину так, наче в нього на хвості запалили куделю. Я звертаю вашу увагу на це, бо в даному разі ведмежачий хвостик-обрубок відіграв найважливішу роль. Перший ведмідь зник між деревами, а другий, наче окам'янівши, лишився на місці, і я не повірив власним очам, коли побачив, що Микола Павлович біжить до ведмедя. Та я здивувався ще більше, вгледівши, що сміливець, підбігши до ведмедя, схопив його за щось, що той тримав у пащі. А потім уже