Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Тітко Вожено, будьте ласкаві, сховайте мій обід у каструльку! Я повернусь аж увечері, він мені ще знадобиться.

Куховарка сплеснула руками.

— Знову не обідатимете, пане капітан? Повинна вам сказати, що тут багато вже відпочивало, але ще не було жодного, щоб так ставився до їжі, як ви. Зразу видно, що ви неодружений, бо жінка такого б не стерпіла.

— Оцього я й побоююся, — мовив Войта непевно. — А… що це я хотів ще… ви не знаєте, де Яна?

Тітка Вожена подивилася на нього уважно.

— У хаті, пакує свої речі. Завтра в неї кінчаються канікули, ви ж знаєте…

— Ага. Ну то я не буду їй заважати, однаково увечері побачимось. — Войта ще раз нерішуче переступив з ноги на ногу. — Хм, шкода, звичайно, що Яна вже їде. Саме встановилася хороша погода.

Куховарка доколотила щось кописткою в глибокому казані, потім сперлася ліктями на підвіконня.

— Шкода, ой шкода. Тим більше, що вона тут непогано відпочила. Ви розумієте, у бідолашної дівчини нікого немає в цілому світі, крім мене. І ні до кого було б навіть поїхати, та спасибі товаришам з міністерства, дозволили пожити їй чотирнадцять днів у мене. Але що ж це я хотіла ще сказати? Ага, от ви, пане капітан, не з тих, не з прикордонників?

— Ні, ні, — запевнив її Войта.

— Ви, напевно, служите десь у міністерстві, в якійсь канцелярії, отже зовсім як цивільний, правда ж?!

— Так, так!

— От за це я вас хвалю, — кивнула заспокоєно тітка Вожена, — це зовсім інше життя, порядне, спокійне; відробили свої години — і до сім'ї, ну, звичайно, якби ви її мали. І з пенсією також… А у вас є в Празі квартира?

— Є, — відповів Марек і помалу почав відступати од вікна.

— Але, ради бога, не будьте таким легковажним, — заволала навздогін тітка Вожена, — зайдіть за Янічкою до моєї кімнати, якщо у вас до неї серйозна справа, бо вона рано лягає спати!

— Дякую, дякую, тітко Вожено, це справа не така вже й спішна, — пояснив на прощання Войта.

За парканом він ще раз оглянувся. Кухонне віконце вже було порожнім. На веранді стовбичив Новотний, а в глибині саду Войта помітив Курку, який ходив з пістолетом, цілячись в уявні мішені.

Глинястою, кам'янистою стежкою зійшов Войта на височину, звідки вранці оглядав околицю. Але тепер він не зупинився, а рушив у напрямку на Піхов. Стежина то круто піднімалася вгору, то, звиваючись по узбіччях горбів, зовсім губилася під густим склепінням лісу.

Це був незайманий ліс, модриновий і смерековий, ліс з папороттю, густими заростями і темним мохом.

Під його зеленню ховалися чудернацькі сплетіння урвищ, вибалків і велетенських валунів, у темні закутки яких ніколи не пробивалося сонце. Волога земля дихала запахом тліну, що і сьогодні був такий, як багато століть тому. На цьому фоні неважко було уявити собі фантастичні постаті середньовічних розбійників; тут вони спускалися в долину на королівський гостинець, коли вартові на сторожових вежах помічали купецьку валку; тут вони видиралися назад до своєї фортеці, обтяжені трофеями; біля потічка обмивали рани, а в цьому урвищі страчували бранців — купців, солдатів, юнаків і дівчат, випивши за них по чарці, роздягши їх і нарешті помолившись за їхні душі…

Через сорок хвилин Войта круто повернув і попрямував лісом навпростець. За хвилину він уже був на травнистій просіці, звідки відкривався чудовий вид на околиці.

Марек зупинився передихнути і раптом скам'янів: на південному заході, закриваючи блакить неба, швидко виростав мур з темних хмар. Сонце наче зблідло, ліс принишк, усе завмерло в передчутті бурі. Войта завагався. Може, піти назад? Повернувшись спиною до грозового виднокола, він глянув на небо. Над самісінькою просікою стримів майже десятиметровий укіс, вкритий чагарником, і стирчали напівзруйновані стіни старої вежі. Який прекрасний краєвид має бути звідти! Войта, поправивши ремінь фотоапарата, почав підніматися вгору.

Це був нелегкий шлях. Марек мусив хапатися за кущики трави, поранені ноги швидко розболілися від незвичайної напруги. Сипкий ріняк осувався. Та Войта крок за кроком видирався все вище і вище, відчуваючи, як на спині стала мокра від поту сорочка.

Зціпивши зуби, він подолав останні метри і нарешті опинився на вузенькій стежці під кам'яним муром. Треба було відпочити. Перед ним розкинувся океан лісу, і Войті здалося, що він жертва, яку викинуто на безлюдний острів серед безмежного моря. Чорна стіна на видноколі вже присунулася впритул до сонця. Марек зробив нашвидкуруч три-чотири знімки і обережно рушив уздовж стіни на протилежний бік урвища.

Огинаючи найближчий ріг, він оступився і мало не зірвався з стрімкої скелі. Ні, Войта не послизнувся, це сталося від несподіванки. За два метри від нього, втиснутий до вузької ніші, лежав чоловік. Чоловік був мертвий.

Капітан Карел Котрбатий довго тер утомлені очі. Потім знову взяв олівець і, стиха вистукуючи на столі жалібний марш, дочитав листа. Час од часу він приглушено щось бурмотів, підкреслював якісь слова або кидав швидкий погляд на свого співбесідника.

Той сидів у кріслі за круглим столиком біля вікна. Сонячні промені наче стріли падали через сітчасті фіранки на його волосся. Старшина Коукол був рудий, через що ніколи, навіть у найбільшу спеку, не ходив на людях простоволосим.

У шафі старшини було безліч головних уборів: капелюхи сірі, коричневі й зелені, солідних форм і франтівські плоскодонки, висіли кашкети, берети і шапки. Йдучи з роботи, Коукол не дивлячись і завжди безпомилково брав з цієї колекції потрібне. Але чому, скажімо, сьогодні він надів коричневий велюровий капелюх, а другого дня звичайну шапку, уже кілька років лишалося таємницею для всього відділу…

Капітан зашурхотів паперами. Коукол враз підвів голову. Хвилину тому, коли старшина сидів, схилившись над столом і стиснувши голову руками, здавалося, ніби він куняє. Та ясні і рухомі очі