Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В цих сінцях панотець вийняв гребінь із кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина і взявсь рукою за клямку.
- Чи ви вже готові? - пита Люборацької.
- Пождіть! Чи не забула-м чого,- відказала вона.
І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп - щоб поворухнувся!
- А що? ходімо,- заговорив далі панотець.
- То й ходім,- відказала Люборацька.
Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна - чого, а чогось страшно, що й не сказати.
Довго стояли родителі, нім вийшов «его высокоблагородие», і кашляли, і відкашлювались,- все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель - стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як в кота, здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.
- Здравствуйте! - заговорив він пишно, дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:
- Мое вам нижайшее почтение! - каже. І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені. Те ж зробила і Люборацька.
- Ваш сын первый раз? - пита Люборацької смотритель.
- Так єсть, ваше високоблагородіє,- відказала вона.
- А умеет он читать?
- Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав,- сама чула-м.
- А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь,- заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.
- Вот это,- каже.
Куди як оторопів Антосьо! «Господи! - в душі молилась паніматка,- допоможи ж йому!»
Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: «Блажен муж, ко-то-рий не хо-диш по пуши…»
- Тово стоило б попушить, кто тебя учил читать! - гукнув смотритель.- А кто он таков? Кто учил тебя читать? - запитав далі.
- Га? - озвавсь Антосьо.
- Питають, дурнику, хто тебе вчив читати,- підхопила мати.- Кажи: татко.
- Татко,- за мамою сказав Антосьо.
- Мій старий сам його вчив,- додала Люборацька.
- А сам-то он где учился?
- Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував,- так, коло дому навчився.
- Так и видно,- заговорив смотритель,- не так бы дите читало. Ево бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?
- Ще ніде,- каже Люборацька.
- Ну, так ступайте к Волоской.
Ввесь оцей час панотець стояв коло порога із сином.
- А вы где? - пита смотритель.
- У Волоской думаю,- озвався панотець,- если будет ваша милость позволить.
- Хорошо! - І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці й собі пішли.
- Що то за Волоська? - спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.
- Та то вдова, дячиха.
- Тут якась вже вербувала мене до себе і сказала, щоб до Волоської питатись; чи не вона це буде?
- Та сама,- підхопив попович,- другої Волоської нема.
- Як там у єї - добре стояти?
- Ні,- каже попович,- я вже рік там, а нічого доброго нема.
- Чого ж так смотритель за нею? - пита паніматка.
- Платить,- каже панотець.
- Та ще й доносе,- додав його син,- іноді ще й підбреше. То смотритель і любе її.
- Он як!.. А чому ж в другім місці собі стації не знайти?
- Опісля злитиметься смотритель,- заговорив попович,- і буде за що чи ні, так і б’є.
- Хай йому цур! - озвалась паніматка.
- І я кажу,- каже панотець.- Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, а нім мають ні за що здоровля відняти.
«Добре мої покійні татуньо говорили,- подумала Люборацька,- що то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі». Далі заговорила:
- Согрішили ми перед богом, прогнівали його милосердного! Недарма стоїть написано: «Нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів і вкорочу вам, як будете злі». Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять,- додала сумно.
- А що не одного таланту позбавлять, то й бог забув,- додав панотець.
Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської; покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що-то вже плачу, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: «Учись, синку, а то будеш битий». Антосьо не бував дальш Тернівки - і то з матір’ю; а тепер остався за дев’ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, ні об’їдеш. І мати сплакала, і поїхала, поцілувавши сина в голову.
III
Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих, і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір’ї, ввели в хату; а там батько збирався з молитвою йти і вже стояв зовсім готовий.
- Здоров! здоров,- каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові і каже:
- Змерз, га?
Антосьо нічого не відказав і навіть не подививсь на батька.
-
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люборацькі, Свидницький А. П.», після закриття браузера.