BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 97
Перейти на сторінку:
- Во­ло­читься за то­бою, мов яка га­ди­на, і де­нер­вує.

- Нехай во­ло­читься! Мені не­вигідно дер­жа­ти її раз у раз в руці.


- Так? Але ти пев­но над тим не ду­ма­ла, що сук­ня че­рез те руй­нується!


- Руйнується так са­мо, як і твоя.


- З моєї не бу­дуть вже більше нічо­го ро­би­ти, а з твоєї має ще бу­ти ковд­ра. Врешті, мо­жеш її ніве­чи­ти, з неї має бу­ти ковд­ра для те­бе, а не для ме­не!


- Мені не тре­ба з неї нічо­го, - відповіла я. - Мені ба­бу­ня ос­та­ви­ла дві ши­ро­чезні шов­кові сукні з ви­раз­ним на­ка­зом, що­би я собі з них да­ла ко­лись зро­би­ти ковд­ри.


- Гадаєш? - клик­ну­ла во­на насмішли­во, підно­ся­чи ви­со­ко бро­ви вго­ру. - З тих шов­ко­вих су­конь дасть ма­ма мені по­ро­би­ти ковд­ри! Ма­ма ка­же, що тобі ли­ши­ли­ся по ба­буні срібні ло­жеч­ки, і що я му­шу та­кож ма­ти якусь пам'ятку по ба­буні, як ти, бо я так са­мо її внуч­ка!


Я усміхну­ла­ся.


Скільки разів при­хо­ди­ло­ся мені чу­ти, що та «прос­та ба­ба з міщанськи­ми ма­не­ра­ми» не бу­ла «жод­ною ба­бу­нею» і що її ли­ше со­ро­ми­ли­ся! А на­раз та­ка зміна в пог­ля­дах!


- Ти справді нак­ри­ва­лась би ковд­ра­ми з су­конь ба­бу­ни­них? - спи­та­ла я іронічно. - А що важніше, ти за­би­ра­ла би їх від ме­не? І ти і тітка, ба навіть і на­ша ста­ра ку­хар­ка знає, що ба­бу­ня ос­та­ви­ла їх мені!


- Справді, тобі? - на­ки­ну­ла­ся во­на на ме­не. - А по­хо­рон за що спра­ви­ло­ся ба­буні! Ти га­даєш: да­ром? Спи­тай ли­ше в ма­ми: во­на тобі зро­бить док­лад­ний ра­ху­нок. Врешті, я би тобі ра­ди­ла навіть о тих сук­нях мамі й не зга­ду­ва­ти. По-пер­ше, що це й так на нічо не зда­лось би, бо їх уже не­ма до­ма - ба­чиш, сер­це, ще від ча­су, як ти но­чу­ва­ла че­рез тиж­день у пан­ни Марії, ко­ли во­на про­бу­ва­ла са­ма до­ма - а по-дру­ге, ти знаєш, що ма­ма не зно­сить опо­зиції, а вже най­мен­ше від те­бе!


В мені кипіло.


Вже й як я зна­ла гру­бості й са­мо­любст­во тітки та її дітей, од­нак цього не надіяла­ся ніко­ли. Не надіяла­ся, що во­на по­ра­хує ви­дат­ки за по­хо­рон своєї тещі, моєї до­ро­гої ба­буні, кот­ра бу­ла без різниці для всіх доб­ра й щи­ра, кот­ра по­да­ру­ва­ла тітці ще за жит­тя стільки ре­чей, зна­ючи її зах­ланність, що­би вже тим ус­по­со­би­ти її доб­ре для ме­не! Та ба! Ба­бу­ня по­ми­ли­лась і цим ра­зом що­до неї. Во­на відтя­га­ла ви­дат­ки, котрі по­но­сив сам один вуй­ко, з мо­го мізер­но­го май­на, кот­рим я до­ро­жи­ла ли­ше то­му, що во­но по­хо­ди­ло від осіб, та­ких мені до­ро­гих.


Я бу­ла обу­ре­на до край­ності, од­нак відвер­ну­ла­ся від неї з по­гор­дою й не ска­за­ла нічо­го. «О ба­бу­сенько! - по­ду­ма­ла ли­ше гірко. - Ко­ли б ти зна­ла, що тут діється, ти в гробі обер­ну­ла­ся би!»


Бабуня ли­ши­ла дітям ок­ре­мо «пам'ятки». Хлоп­цям різні речі по дідові, кот­рий був капіта­ном, а Лені й Каті по перс­те­ню. Во­ни висміяли все це, зро­зумівши раз, що їх ма­ти по­горд­жує ти­ми ре­ча­ми, котрі, щоп­рав­да, не бу­ли самі со­бою над­то вартісні, але цінні тим, що їх да­ру­ва­ло щи­ре сер­це доб­рої ста­руш­ки.


Чому ж їм те­пер за­хотіло­ся «пам'ятки»? І то як­раз су­конь по­горд­жу­ва­ної «прос­тої ба­би з міщанськи­ми ма­не­ра­ми»? Та я це зро­зуміла. Тітка не бу­ла дур­но німке­нею; а німкені не без при­чи­ни вва­жа­ються слав­ни­ми ґазди­ня­ми, та­ки­ми, що чис­ляться в пот­ребі і «з ато­ма­ми»! Сукні, по­ли­шені мені ба­бу­нею, бу­ли з тяж­ко­го, кош­тов­но­го ат­ла­су, який те­пер дістав би ли­ше за грубі гроші. Ковд­ри з та­ко­го ат­ла­су - це чис­тий «капітал». Так і чо­му не прид­ба­ти йо­го своїй доньці? Яким же пра­вом і яким спо­со­бом? Це вже річ ма­ло­важ­на. Як прак­тич­на жінка і як німке­ня лю­бу­ва­ла­ся во­на ли­ше у фак­тах.


- Ти нині, оче­вид­но, в ду­же свя­точнім наст­рої, - по­ча­ла Ле­на знов по ко­роткій хви­лині, під час кот­рої я пе­ре­ма­га­ла в собі гнів і обу­рен­ня, а пе­рей­шов­ши поп­ри неї, не гля­ну­ла навіть в ту сто­ро­ну, де сто­яла. - Ти сту­паєш так гор­до, мов­би ти справді бу­ла яка Медічі або Стю­арт. Ха-ха-ха! Але во­ни ма­ли, пев­но, більше крові в лиці й не ма­ли ру­до­го во­лос­ся… Во­но тобі все не по­мо­же! - про­си­ча­ла врешті яв­но. - Один кад­риль дасться тобі взна­ки, а мо­же, не бу­деш йо­го й зовсім гу­ля­ти. [15] Ми ж прецінь знаємо, що за то­бою мо­лоді хлопці не ду­же рвуться. А ти так за­раз впа­даєш в очі, ко­ли не гу­ляєш… Ти та­ка ве­ли­ка - і ми му­си­мо за те­бе всти­ла­ти­ся!


Мені уда­ри­ла кров в ли­це.


- На чиє ба­жан­ня йду я? - спи­та­ла я.


- Розуміється, що на ба­жан­ня тітки й вуй­ка! Во­ни ма­ють з то­бою добрі заміри: та ли­ше ти, бач, якась та­ка не­щас­на!


Я усміхну­ла­ся гірким сміхом.


Угадала!…



Вступаючи в за­лу, спос­те­рег­ла я ми­мо­волі відра­зу Зо­ни­но­го сво­яка, чи як йо­го там звуть, Оря­ди­на. Він сто­яв при две­рях са­ло­ну з кілько­ма па­на­ми й роз­мов­ляв. Пе­ре­хо­дя­чи поп­ри йо­го, я по­чу­ла йо­го пог­ляд на собі. Опісля ми гляділи пос­по­лу на се­бе. Йо­го пог­ляд вра­жав ме­не, а, як мені здається, мій йо­го. Ми мов­би бо­яли­ся се­бе. Він гу­ляв ду­же ма­ло й май­же ли­ше з Зо­нею та Ле­ною. Во­ни обі бу­ли не­роз­лу­чимі. Йо­го ли­це смаг­ля­ве, при­га­дує тип по­луд­не­вий. Раз зда­ва­ло­ся мені, що му­шу до­кон­че обер­ну­ти­ся; обер­нув­шись, стріти­ла­ся з йо­го пог­ля­дом. Пе­ре­ля­ка­на тим, відвер­ну­ла я очі в про­тив­ну сто­ро­ну за­ли, зво­ру­ше­на чуд­ним чут­тям.


Помимо му­зи­ки й танців, по­ми­мо бесіди з різни­ми знай­оми­ми, да­ви­ла ме­не якась нудьга, який­сь сум. В гли­бині сер­ця не­мов боліло ме­не, що він не збли­зив­ся до ме­не ані од­ним кро­ком.


- Які ви нині гарні! - ска­за­ла мені раз ти­хе­сенько пан­на Марія. - На­че та над­рей­нська зо­ло­то­во­ло­са ру­сал­ка Ло­ре­ляй, ли­ше чо­му ви такі втом­лені й сумні? Ко­ли б я не зна­ла обс­та­вин, се­ред яких жи­ве­те, то по­ду­ма­ла би, що ту­жи­те за кимсь.


Вона всміхну­ла­ся лю­бо, а я здвиг­ну­ла бай­ду­же пле­чи­ма.


- Мені всі бай­дужі, а що­до вто­ми, то я вий­шла вже з до­му при­би­та.


- А з ним гу­ля­ли ви? - спи­та­ла на­раз жи­во, мов при­га­ду­ва­ла собі щось.


- З ким?


- З Оря­ди­ном.


- Ні.


- Ах! Так пождіть, я поз­най­ом­лю вас з ним за­раз. - Во­на й вста­ла, що­би підійти до йо­го. Він са­ме в цій хвилі сто­яв на­хи­ле­ний до Зоні і слу­хав уваж­но, що во­на йо­му го­во­ри­ла.


- Панно Маріє, ні! - клик­ну­ла я сти­ха. Во­на по­ди­ви­ла­ся зчу­до­ва­на на ме­не.


- Оставте, про­шу! - про­си­ла я її з при­тис­ком. Во­на ди­ви­ла­ся че­рез хви­ли­ну мовч­ки на ме­не.

1 ... 7 8 9 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"