Читати книгу - "Сталінка, Олесь Ульяненко"

водку», тож випивки не переводилось, та хіба те, — відтепер фігура Михайла Піскарьова, монументальна постать сімейного годувальця, примара домашнього вогнища не мала жодного, навіть перехідного, непевного, навіть таки порожнюватого значення: «Ні хрін ханьки м'яти і бовтати хвабрикою та дівок за сраки лапошити», — й зараз Машенька, тобто Марія, парилася за брунатною, під горіх, стойкою, парилась од «жигулівського» чи «пензенського», оповита туманом власноруч викоханої мрії, під звуки з прикарабка, лунало напівзаборонене «ах мурка, ти мой мурр-рьоночєк», де в окиді задзеркаленого прилавка десяток відвідувачів видавалися за сотню; утопивши рожеві кулаки в похилі боки, навіть бровою не вела: червонопика, пишногруда, мужички пошкрьобували «проходняком» повз прилавок, навіюючи тепло, а Марія мліла, од чого «гелики» з позалипалими очима крізь сизу кушпелінь тютюнового диму, погорі столів, умащених жиром оселедців, залитих ріденьким сечовидним пивом, засиджених убільшки в кулак зеленими мухами, «дєлалі ручкой», а Михайло з підібраною від похмільної нудоти мошонкою, аж язик стягувало у рурку, під «ах мурка-а-а-а» канючив чарку. Канючив, як шкодливий кіт. Смерть як подався: уранці будив переляком дощ, піднебіння порепане, щелепа зависала до обідньої пори, щось мугикав, ворушив вичовганими губами, відшторював фіранку — піт рясно, дрібно, родзинка по родзинці холодив чоло; потому вештався кімнатою, збирав недопалки, візерунив поглядом зачовганими шпалерами й, розтріпуючи недопалки для самокрута, вгадував на стіні де Африку, де Америку; Сьо-Сьо пудив у штани, ворушив крутою щелепою, розхитувався на купі власного лайна, закочував очі — білясті, цнотливі яблука білків, — і незмінно на одній ноті протяжно тандичив, витягував видзеньком по шибках «у-у-у».

«А щоб тебе, собака дикий і неприв'язаний, машина переїхала, недоноску», — спересердя говорив Михайло — на нього з облущеної рами зирив портрет-світлина діда Піскаренка, у синьому, з начосом, галіфе, — два пальці між другим і третім ґудзиком, — і Михайло, до решти зневірившись, подивившись на діда, знаходив був часом приховану Марією півлітру; вилягшись, погулькував горілюню, прискаючи голубими, обнадійливими для сімейства, а насамперед для себе, колами надії; зірвавшись на рівні, тікав од усього, подалі, до Голосіївського озера, перестрибом, перебираючи поглядом ходу товстозадих дівок — о, в цьому Михайло кохався і знав діло вперто, — пантачився лошаком, перелітав урни, розмазував пику шибками чужих квартир, відпльовував, крив матом на зупинках, — тільки в брудно-червоному закавулку, у квадраті домів трохи укручував хвоста і згадував, що, «мать того за ногу», не поодеколонився.

Але то ще не все: бува як прокинешся — жу-жу-крах-крах-тррп, — і так, мовби хто сидить у голові, молотком гепає, гуготить, длубає хробак у мізках, а оце нещодавно на розі Васильківської та Козачої, де плакат «Економте електроенергію», згори озвався хтось голосом Левітана: «Михайло Аврамович, спасай Родіну — вручаю тєбє гєнєральскіє пагони. Смірна-а-а!» — та Піскарьов вертнув головою, задер похилі плечики, потріщав карком, — нічого не вгледів; щодуху подався до озера. Напівдорозі, на освітленому п'ятаку площі — сонце било крізь вітражі — у затінку, голос зупинив його, повторив наказ; Михайло хотів дати дьору — рявкнув невидимий: «Подлий і нізкій, у штрафниє батальйони падьош! У штрафниє!» Голос підозріло добирався до інтонації Микити Хрущова, або ж учувалося люте ревище діда Піскаренка. Та швидко Піскарьов пообвикався наказів: посіпався запрілими коробками універмагів, «згори» поглянув на море люду, що повзав повсебіч оселедцями, переконався, затаїв у собі впевненість: вони нічим не різняться од нього, хіба що той або той судаком вибальбушує очі; Михайло якось висмикнувся з тієї тисняви, на останнього карбованця хлюпнув у розпечену горлянку гранчака вина. Дивись, полегшало: світ умиротворився, настирливий голос невидимого чолов'яги пошкабарчав, покалякав і одв'язався; теперки Михайло годен був собі дати раду. Але, поговівши, послинивши поглядом жінок, похитуючись, із повернутою гідністю і навчений досвідом, що випитого на досить не стане; поки спека вапнила небо, почовгикав до давньої коханки, що мешкала на площі Калініна, й там безпробудно, немов доганяючи щось у житті, пив три дні, у своє задоволення, заїдаючи квашеною капустою, кнуром вивалюючись у чорних, непраних простирадлах, а коли приятелька виштурхала в потилицю, бо навернувся інший, із одстобурченою матнею, кишенями, повними грошей, подивився на неї протяжним, нещасним поглядом людини, яка не має права просити про допомогу, з незадоволенням несправдженої людини на цьому світі. «Сука ти послєдняя», — вулицею його крутило, як муху в окропі, затуркано дивився на реклами «Енерготресту», «Метростроя», «Київбуду», а може, дасть нелегка виглядіти того чолов'ягу; на кого він схожий? На діда? На Хрущова? На Сталіна? А мо' сам Лаврентій Павлич? Дома говорив дружині: «їсть мене, Маша, щось ізсередини». А Маша нудно, повільно повертала голову, світила склом очей, бо «на водкє і вінє», скрипіла: «Піть, сволочь, треба мєньше», — і йшла на працю або ще кудись. Михайло досьорбував рештки вина, влягався на ліжко — нічого не приходило; він зазирнув за портрет діда, за портрет Сталіна, але як треба — нічого; по обіді подибав на озеро. Посидів на глинищі, роздягнувся, хруснув солодко кістками; приємно; пірнув, заплив до середини, аж тут як гукне щось: «Утоплю, собака», — і Михайло упізнав голос того, котрий горланив про «спасєніє отєчєства»; на березі задриґотів тілом, шкіра посиніла, напнулася сиротами на вітрові. Хотів сховатися од людей, — завищало над головою, а в жилах немов замість крові тече товчене скло і пісок; знову гарикнуло, ляснуло ланцюгом об землю: «А, падла, іспужался? Обосрался?» Тоді Михайло побіг упродовж озера, підминаючи стопами капелюшки, сукні, станики, гайнув до лісу, але гілками стрибало, гарювало, тріщало, доймало легким глузливим посвистуванням, дуло крізь сопливі ніздрі. Й усе так, начебто Михайло голий. Він спробував було зарити голову в пісок, а колом — люди: посміювалися гнусяво, похихикували, тицяли пальцями, давали слушні поради заритися взагалі, але хтось додумався — налив гранчака горілки. «Ах, ти, підарюга, — ішо і пйош», — наостанок прошипів голос діалектом рідних місць Михайла Піскуря-Піскарьова. Утих. Горілка обсмалила нутрощі, весело в небі нанизувалась на сонячне проміння бавовна хмар, срібною лускою бралося озеро; вечір крилом ніжив Голосіїв…

А вдома Михайло сидів у кімнаті покійного діда Піскуря, — звісивши руки, мирно вовтузив поглядом, дивився, як Сьо-Сьо бавиться власними екскрементами; потім прийшла Марія, привела Костю Шаповала — вантажника, дебошира, любителя гітари і Розенбаума: «Ну, што, Міша, по малєнькой?!» Баба Піскуриха проговорила своє «свят-свят», поклала хрести на порожнього кута; чоловіки випили, просвітлена Марія готувала на кухні, коли Михайла знудило, і Костя Шаповал почав його ганити: «Зачем, падла, пйош, когда нє можеш. Ти нє пєй, работать надо», — говорив, говорив, а Піскарьов дивився на нього риб'ячими очима й усе чув, як у діжі; навідалася з кухні Марія й прогнала чоловіка в куток, а