Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

себе (часом грубувату й нестриману) він зберіг назавжди. Ненавидів улесливості, підлабузництва, різав у вічі матінку-правду всім, незважаючи на чини («Все більше зустрічаю сволоти серед членів партії»), і це, звичайно, не створювало йому ні житейського комфорту, ні творчого затишку. Ніколи не комплексував сліпим схилянням перед авторитетами, мав свої власні критерії в оцінці малого й великого. Був такий гріх у письменників старшого покоління, особливо у спілчанських функціонерів: вони завжди казали молодим, що не треба поспішати писати, треба спершу набратися досвіду, іти на завод, на колгоспні лани, іти в гущу людей (я й досі не знаю, що воно таке — людська гуща), і ці поради-рецепти якось розхолоджували, викликали майже апатію до літературної праці. Уроки Сацького були цілком протилежними. Він радів кожному вдалому оповіданню молодого автора, казав, що такого не напише ніхто з отих повчальників, працюй, працюй день у день, поки є сили («Прийшла фраза — запиши, бо більше вона ніколи не прийде»). Це була виняткова риса письменника — вселяти молодим віру у власні можливості, і після кожної зустрічі з ним хотілося працювати.

Іноді мені здається, що Олександра Сацького тому й не приймали до Спілки письменників, бо дехто боявся його бунтівного характеру, неприхованого спротиву до роздування авторитетів («Вони пишуть не чорнилом, а пахучим вазеліном»), когось страхала звичайнісінька людська відвертість, коли тобі прямісінько в очі скажуть, хто ти є насправді попри всі нагороди й лауреатства. («Зустрів одного із секретарів Спілки. Сказав, що читав його новий роман. А він: давай зробимо кіно. Не можна, кажу, з лайна робити кіно»).

Та за тією нещадною прямотою, грубою, часом солоною, часом перченою фразою ховалася вразлива душа вродженого інтелігента, душа, яка вже не витримувала тотальної фальші, лицемірства, взаємозахвалювального сюсюкання. Коли ж ішлося про чужу біду, про кривду, несправедливість, ця душа переймалася найщирішим співчуттям, письменник спершу мовби аж зіщулювався перед незбагненною алогічністю глумління, а потім ураз вибухав, кидався до телефону, стукав у всі двері, звертався до тих, хто, на його думку, міг зарадити справі. Він, до речі, вмів артистично імітувати чужі голоси, зокрема, дуже вдало підробляв тембр Павла Загребельного й іноді міг по телефону накричати на когось від імені вельми впливового на той час живого класика. Допомагало.

Пам’ятаю, як перш ніж знімати «Вир», на роль Тимка пробували Михайла Тютюнника — небожа Григорія, сина Григора. «Не грає, а живе в „шкурі“ Тимка, — казав про нього Сацький. — Мишко тут кращий за професійних акторів». Однак чиновники Держкіно УРСР заборонили знімати Михайла: «Тютюнники — вони всі крамольники. Досить того, що ми дозволили екранізувати „Вир“». Тоді Сацький обдзвонив усіх державних лауреатів, усіх орденоносців, Героїв Соцпраці, депутатів, членів ЦК і т. д. (було, бач, щось і наївне у цьому суворому чоловікові), але знов-таки у запальних суперечках тільки нажив собі ворогів, а на роль Тимка... виписали з Москви Тараторкіна.

«Гаразд. Житиму далі. Але як писати, як? Брехати треба вчитися. Щоб література служила тільки мені, а не людям», — гірко іронізував Олександр Сацький у своєму щоденнику. Однак брехати він так і не навчився, та й ніколи цього не прагнув. Талант прозаїка у тому й полягає, що навіть небилицю він робить правдивішою за бувальщину.

Якось мені довелося побувати з Олександром Сацьким у Мінкульті на офіційному обговоренні однієї п’єси про війну в Іспанії. Зайшла дискусія, зокрема про епізод, де партизан збиває з автомата літак, що летів низько над землею. Котрийсь із чиновників запевняв, що це неможливо — збити літак з автомата. Сацький подивився на нього з іронією і раптом сказав:

— Знаєте що, голубчику? Літак іноді й сам падає. Навіть без автомата.

* * *

Перед очима один день ранньої-ранньої, молодесенької весни, яка іще не цвіте, а тільки тремтить у передчутті того цвіту. Олександр Сацький гукнув мене до себе на дачу (робота в кіно таки дозволила йому купити будинок у Ворзельському лісі), і там, при багатті та при донебесних соснах, ми гомоніли до смерку. Про Тютюнника і Земляка, про Шукшина і Астаф’єва, Довженка і Тарковського, а найбільше він говорив знову ж таки про свої Пологи, про той куточок Запорізького краю, який випровадив його у широкий світ, але й від себе не відпускав, не відпускав...

Господар діставав з льоху домашнє вино (він його сам робив, хоча до спиртного був зовсім байдужий), — оце з яблук, оце зі смородини, — і на душі було світло й погідно, і здавалося, що попереду ще тисячі й тисячі отаких днів, попереду — вічність. Тоді я не знав, що з отієї вічності Олександрові Сацькому залишилася крихта, що невдовзі гримне Чорнобиль, і ми, кияни, похапавши на оберемки дітей, кинемося наосліп хто куди, і того ж чорного року відійде за обрій скорботи мій старший товариш.

А того березневого дня на прощання він подав мені пучечок пагонів:

— Постав удома у воду. Це форзиція. Через день-другий спалахне жовтим цвітом.

Так воно і було... Ясний жовтий цвіт. У народі його називають золотим дощем.

І тепер, як тільки надходить рання весна, ще несмілива, ще молоденька, яка тільки-но пробивається крізь мерзлоту, а ще коли десь побачу, як засвічується кущ форзицїї, завжди згадую Олександра Сацького. І хоч душу огортає жовтий смуток, хочеться працювати, хочеться щось робити...

Політ в’язня

Розмова з Тарасом Мельничуком, почасти ним же записана та доповнена рукою поета місячної ночі

Бачу. Він лежить на підлозі у найменшій кімнаті Ірпінського будинку творчості й хапливо записує на окрайцях паперу слова, що линуть до нього десь із неба. А може, летять від самого місяченька, якого він так любив, що рука сама тяглася до пера, коли той засвічувався у небі. Він худий, довгочубий, бородатий, сивий, схожий на мольфара чи й самого Саваофа. На зібганій постелі сидить, як пані, кицька на ймення Катруся й не зводить здивованих очей з поета, котрий уже знемагає від повені місячного сяйва, від повені слів, до яких він промовляє уголос:

«Годі! Я вже не здужаю вас записувати, ходіть собі далі, а мені дайте спокій».

Але слова не слухаються його й рівно лягають на папір з-під змореної руки, як лягає зерно в розпушену землю з твердої долоні сівача. Бо це були слова, суджені Небом тільки йому, Князеві Роси, і вони знаходили його на землі повсюдно, знаходили й там, за сімома тюремними мурами, куди не міг зазирнути навіть місяць.

Тараса Мельничука кидали за ґрати двічі, та, власне, усі свідомі літа