Читати книгу - "Проклята, Наталка Смеречинська"

- Агов! Зачекай! – покликала я якусь фігуру, що рухалась в  темноті  попереду – Підкажи де сто восьма аудиторія?

Жодної реакції. Той хто був попереду навіть і не думав зупинятися. Чорт! Лекції вже йдуть, корпус пустий і це був мій єдиний шанс дізнатися де зараз сидить моя група.

- Стій! – крикнула я і додала трохи ходу.

Видно мене почули й фігура зупинилася. Я вже майже наблизилася на достатню відстань, щоб її розгледіти, аж раптом..

- Ти куди? – чиясь рука схопила мене за ремінь сумки і я скрикнула від переляку та несподіванки.

- Чого ти верещиш, скажена?! – за спиною стояла моя одногрупниця і за сумісництвом  сусідка по кімнаті Мирослава, а по факту просто Мирося  - Ми в сто восьмій. Ти що розклад не дивилася?

- Якби ще в тому розкладі схему давали куди йти! – огризнулася я, переварюючи попередній переляк – Як раз хотіла розпитати дорогу.

Я хитнула головою в сторону незнайомця, або незнайомки, котру намагалася наздогнати.

- Кого розпитати? Їх? – Мирослава глузливо вказала на стенд з портретами відомих письменників України.

- Та ні – я повернула голову, щоб зі здивуванням зрозуміти, що в коридорі нікого немає. Абсолютна пустка.  Тільки що ж тут стояла…

- Мені здалося, що тут хтось був – розгублено пробурмотіла я.

- Ти якась дивна, Лєна. Ти знаєш про це? – скосила на мене очі одногрупниця.

О, так! Саме таку репутація я встигла отримати в гуртожитку і серед своїх одногрупників. Погодьтеся, не сама найкраща, про яку може мріяти вісімнадцятирічна дівчина. А все то ті кляті сни, що не дають мені спокою.  З того самого дня, як ми покинули з мамою Хмельницький і заселилися  в Житомирі  до гуртожитку, мене постійно переслідують якісь жахи уві снах.  Я кричу, стогну і плачу, але коли мене будять – абсолютно нічого не пам’ятаю. Лише якийсь відгомін страху та тремтіння і все, більше нічого.

- Добре! Ходімо, бо наша «тигра» тебе і так з’їсть. Я ледве змогла відпроситися до вбиральні. В неї поганий настрій, а мені, як на зло, Валік тризвонить.

Валік, або Валентин був хлопцем Мирослави. А може навіть і нареченим, в залежності від обставин і настрою в якому знаходилася пара. Оскільки гризлися ці двоє дуже часто, зі смаком  і кожного разу розходилися після чергової сварки, а потім пристрасно мирилися.  За той тиждень, що я живу в гуртожитку було вже дві таких сварки й схоже на черзі третя.

А ось те що «тигра», або ж Станіслава Адамівна в поганому гуморі не обіцяло нічого доброго. Викладачка була просто закохана у власний предмет до безтями й ненавиділа все живе – тобто нас,  студентів.  

  Самим страшним гріхом, на її думку, було запізнитися на такі життєво важливі пари.  Тож будь ласкавий - прийди вчасно при будь-яких обставинах, навіть якщо вперед ногами… Ой! Брр, що це я?  Які моторошні  й чудернацькі думки лізуть в голову останнім часом. Такі ж моторошно- чудернацькі як і сни.

- Йдеш чи ні? – осмикнула мене Мирослава.

Я знову невчасно задумалась? Треба з цим, щось робити! Кинувши останній погляд на темний і пустий коридор  я зразу ж відвернулася і відповіла Миросі.

- Так, ходімо!

І плювати на те, що мені здалося наче в темноті щось поворухнулося. Закінчаться пари і я знайду собі якогось психолога, що допоможе мені вирішити ці проблеми. Існують же анонімні психологи, так? Інакше я зовсім скоро з’їду з глузду з цим «здається» і «примарилось». Адже те, що я іноді бачу просто не може існувати в реальності. Правда ж?