Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Алекс потягнулася до телефона, щоб перевірити, котра година, сподіваючись, що перевалило недалеко за третю. Якщо їй удасться помитися й лягти до четвертої, вона зможе поспати добрих три з половиною години, перш ніж устати й знову перетнути кампус, ідучи на заняття з іспанської. Такі підрахунки точилися в її голові щоночі, щомиті. Скільки залишилося часу, щоб спробувати впоратися з роботою? Скільки часу на відпочинок? Їй ніколи не вдавалося дати раду числам. Вона завжди ледве зводила кінці з кінцями, обмежувала бюджет, їй завжди трошечки бракувало, і паніка накривала дівчину, не відстаючи від неї ні на крок.

Алекс подивилася на освітлений екран і вилаялась. Ціла злива повідомлень. На час віщувань вона поставила телефону безшумний режим і забула його відімкнути.

Усі повідомлення були від однієї людини: Окулуса — Памели Доус, аспірантки, яка доглядала за резиденцією Лети й працювала їхньою науковою співробітницею. Пеммі, хоча так називав її лише Дарлінґтон.

«Зателефонуй».

«Зателефонуй».

«Зателефонуй».

Усі повідомлення надходили рівно за п’ятнадцять хвилин після попереднього. Доус або дотримувалася якогось протоколу, або була стурбована більше, ніж думала Алекс.

Дівчина завагалася, чи не проігнорувати повідомлення. Але була четвергова ніч, ніч зустрічі товариств, а це означало, що якесь дрібне лайно переросло в щось справді кепське. Їй був відомий лише один випадок, коли ідіоти з «Вовчої голови», що вміли змінювати подобу, перетворилися на стадо бізонів і затоптали групку студентів, що приїхали з Бренфорду.

Алекс зайшла за одну з колон, яка підтримувала куб Байнеке, щоб захиститися від вітру, і набрала номер.

Доус відповіла після першого ж дзвінка.

— Окулус слухає.

— Данте відповідає, — озвалася Алекс, почуваючись придуркувато. Вона була Данте. Дарлінґтон був Вергілієм. Саме так Лета мала працювати, аж поки Алекс не доживе до випускного курсу й не успадкує звання Вергілія, щоб опікуватися наступним першокурсником. Коли Дарлінґтон повідомив їхні кодові імена, які він називав «таємні сигнали», вона кивнула й відповіла йому слабенькою усмішкою, вдаючи, наче зрозуміла жарт. Згодом вона пошукала інформацію про них і виявила, що Вергілій був провідником Данте, коли той спустився до пекла. Лета дарма витратила на неї дещицю гумору.

— Біля Пейн-Вітні тіло, — повідомила Доус. — Центуріон уже на місці.

— Тіло, — повторила Алекс, розмірковуючи, чи втома не позбавила її здатності розуміти просту людську мову.

— Так.

— Типу мертве тіло?

— Та-ак.

Доус вочевидь намагалася звучати спокійно, але її дихання збивалося, перетворюючи деякі склади на музичну гикавку.

Алекс притиснулася спиною до колони, помічаючи, як холод від каменю просочується крізь пальто, і відчула, що її протнув укол розлюченого адреналіну.

«Ти що, знущаєшся з мене?» Ось що їй хотілося запитати. Так здавалося. Наче її намагаються використати. Наче вона дивакувата дитина, яка розмовляє сама із собою і так розпачливо мріє мати друзів, що погодилася, коли Сара Мак-Кінні благала: «Ти можеш зустрітися зі мною в „Трес мучачос“[14] після школи? Подивимося, чи зможеш ти поговорити з моєю бабцею. Ми частенько туди навідувалися, і я дуже за нею сумую». Вона почувалася дитиною, яка самотньо стояла під найгівнянішим мексиканським рестораном у Веллі, аж доки не довелося потелефонувати мамі, щоб та забрала її, адже ніхто не прийшов. Звичайно, ніхто не прийшов.

«Це по-справжньому», — нагадала вона собі. І Памела Доус була якою завгодно, але точно не стервом у дусі Сари Мак-Кінні.

А це означало, що хтось помер.

І що їй із цим робити?

— Е-е-е, нещасний випадок?

— Імовірно, убивство. — Голос Доус прозвучав так, наче тільки цього запитання вона й чекала.

— Гаразд, — озвалася Алекс, і гадки не маючи, що ще можна сказати.

— Гаразд, — незграбно повторила Доус. Вона озвучила свою надважливу репліку й готова була зійти зі сцени.

Алекс поклала слухавку й постояла в холодній вітряній тиші майданчика. Вона вже забула принаймні половину з того, чого Дарлінґтон намагався її навчити, перш ніж зник, але про вбивство він точно нічого не казав.

Вона не знала, чому він цього не зробив. Якщо збираєтеся вдвох навідатися до пекла, убивство — дуже вдала відправна точка.

2

Минула осінь

Деніел Арлінґтон пишався собою через те, що був готовий абсолютно до всього, але, якби йому довелося описати Алекс Стерн, він назвав би її «небажаним сюрпризом». Він міг вигадати ще чимало різних термінів на її адресу, але всі вони були неввічливі, а Дарлінґтон завжди докладав усіх зусиль, аби бути ґречним. Якби його виховували батьки — батько-дилетант і балакуча, але геніальна мати, — він, можливо, мав би інші пріоритети, проте його виховав дідусь, Деніел Табор Арлінґтон III, який вважав, що більшість проблем можна вирішити за допомогою скотчу бочкової міцності[15], купи льоду й бездоганних манер.

Його дідусь ніколи не зустрічався з Ґелексі Стерн.

Дарлінґтон зайшов до гуртожиткової кімнати Алекс на першому поверсі в будівлі Вандербільту кепського спекотного дня в перший тиждень вересня. Він міг би зачекати, поки її представлять у будинку на Орандж-стріт, але, коли він сам був першокурсником, його власна наставниця, неповторна Мішель Аламеддін, яка виконувала роль його Вергілія, запросила хлопця до Єлю та загадок Дому Лети, завітавши до гуртожитку новачків у Старому кампусі. Дарлінґтон був налаштований робити все правильно, хай навіть у ситуації Стерн усе від самого початку було не так.

Він не обирав Ґелексі Стерн своїм Данте. Щиро кажучи, вона самим фактом свого існування позбавила його того, на що хлопець чекав усі три роки перебування в Леті: миті, коли він подарує комусь новому роботу, яку любить, коли розчахне нутрощі звичного світу перед якоюсь гідною душею, котра навряд чи щось підозрюватиме. Лише кілька місяців тому він вивантажив кілька коробок із заявками новачків і поскладав їх стосами у великій залі «Чорного В’яза»; у нього аж у голові паморочилося від захвату, і він рішуче налаштувався прочитати чи принаймні прогортати всі понад вісімсот особових справ, перш ніж надати свої рекомендації випускникам Дому Лети. Він буде чесний, неупереджений та розсудливий і кінець кінцем обере двадцятьох кандидатів на роль Данте. Потім Лета дослідить їхню підготовку, перевірить на ризики для здоров’я, ознаки психічних хвороб і фінансової вразливості та ухвалить остаточне рішення.

Дарлінґтон розробив план, скільки заяв йому слід переглядати щодня, аби ранки залишалися вільними для праці в маєтку, а пообідні години — для роботи в Музеї Пібоді.

Того липневого дня він випереджав розклад — дістався до