Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Я бачу… Бачу, як золота корона на землю спадає… Чорні орли її дзьобають. Але ж повстане зі степів лицар превеликий. Він корону піднесе і на свою голову накладе. І лицар той повинен мати в гербі щит на щиті. А потім станеться велика битва при могилі Сороці при самому Бузі. А от коли ранок після неї настане, запровадить той лицар мир Божий на Україні та врятує її… назавжди.

— …Честнейшую Херуви́м и сла́внейшую без сравне́ния Серафи́м, без истле́ния Бо́га Сло́ва ро́ждшую, су́щую Богоро́дицу, Тя велича́ем, — закінчив молодий козак молитву.

— Тарасе, — все шепотів вмираючий Олесь, — я вже бачу його, короля Божого, я чую, як ти і Богун біля нього в степ їдете. На голові лицаря корона лежить, а в руці Богуна — булава… І ти їдеш з ними, Тарасе! Це ти все справиш!

Тарас перехрестився.

— Ти бачив, що нас чекає?… Тому і… від’їхав?

— Бачив, — заридав бандурист. — Я… я не знаю, що воно таке…

— Тоді вже до кінця свого життя будеш такі речі бачити. Ти будеш бачити, як твої друзі на смерть ідуть, як орда та ляхи різатимуть діточок малих, як людей в ясир беруть, як молодиць неволять. Тепер вже ти завжди побачиш, хто якою смертю згине.

— Олесю, — простогнав Тарас. — Олесю, вибачте мені… Я не хочу. Не хочу того всього бачити. Не маю я сил!

— Якщо не бажаєш, тоді ти повинен постаратися з миром Божим, — ледве промовив вбитий на паль козак. — Бо тільки тоді буде тобі спокій. Так мовить Богородиця наша, і ти повинен її слухатися. Молодий ти ще і слабкий, ляхи та козаки — то вовки порівняно з тобою. Але ж ти маєш ліру, яку дав тобі хлопець у дворищі. Бережи її, як зіницю в оці. Як зіницю волі козацької. А коли скрутно тобі буде, заграй на ній ворогам своїм. Її звуки заспокоять збожеволілі душі, упирів та сисунів[19]. Іди, Тарасе. Іди та грай.

Вересай ледь розумів слова Олеся.

— А тепер вертайся до Богуна та скажи йому… повтори ці слова… — харчав вмираючий. — Що Чорна Рада буде…

Тарас слухав та здригався від жаху. Він не міг відірвати від змученого обличчя Олеся та двох кривавих дір, на місці яких ще вранці були смарагдові очі козака — дуже красиві, оточені темними віями. Очі, якими він ловив усміхи найкрасивіших молодиць.

А потім він почув шелест і майже не вмер від переляку. Тут же, поряд, на своїй палі поворушився Сисун та виплюнув порваний кошіль ченця.

— Він бреше… — прохарчав він. — Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…

— Біжи! — простогнав Олесь.

— Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!

Молодий козак здригнувся.

— От бачиш, що з нами ляхи зробили, — говорив Сисун. — Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну — тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.

— Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!

— Різати ляхів! — хрипів Сисун. — Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал, за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…

— Тікай, Тарасе! — простогнав Олесь. — Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!

— Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…

— Та біжи ж!!! — прохрипів Олесь.

Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.

В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках[20], позначених надрубами шабель, в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках[21] та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів[22] чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!

А потім повіяв вітер. Він залопотав продірявленою від куль, вигорілою корогвою, на якій були представлені зірка, перевернутий півмісяць та всунутий в нього благочестивий хрест… Тарас знав той герб. Це був Корибут… Знамення страшного князя Вишневецького.

Ярема!

Це слово визивало ляк та жах, навіть серед найстарших, вже здичавілих січових козаків; воно кидало на коліна цілі козацькі полки та сотні. Зараз перед Тарасом була одна з корогв покійного вже князя Яреми. Один з відділів війська, яке навіть на цій безпардонній війні вирізнялися страшною жорстокістю, оскільки в ньому служила шляхта, яка втратила у повстанні власні двори, жінок та дітей. Загони Вишневецького не вибачали нічого жодному з козаків, залишаючи за собою лише небо та землю. Затрясся Тарас, коли вдивився в обличчя вершників, які його оточували, коли помітив бліді, вигорілі очі, кошлаті білі брови та вуса; пусті, вигорілі погляди, в яких не було ніяких відчуттів. Побачив він покриті шрамами чола, хустки, що закривали вирвані очі, обрізані вуха, культі відрубаних рук, сліди від тортур, нанесених козаками. Тарас вже розумів, що гірше вже потрапити він не міг.

— Гей, різуне, на землю просимо! Час на тебе!

Лях, який вимовив ці слова, стояв на узбіччі. По буздиганові[23] Тарас пізнав у ньому поручника чи навіть ротмістра вишневецьких. Погляд того палив його немов полум’я, немов очі упиря. Рука в залізній рукавиці