Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Жинь починала розуміти, чому він поїхав із Сінеґарда. Та жодні слова вчителя Фейжика не могли послабити її захвату. Навпаки, від його розповідей їй ще дужче кортіло туди потрапити. У столиці вона вже не буде невдахою. Не їстиме вуличної їжі й не житиме в міських нетрях. Не битиметься за недоїдки й не цупитиме монети, щоб прохарчуватись. Вона виборола для себе певний статус — студентка найпрестижнішої академії в усій імперії. Звісно, це вбереже її від небезпек міста.

Того вечора Жинь власноруч обрізала коси заіржавілим ножем, позиченим в одного з охоронців каравану. Приставила лезо так близько до вух, як тільки насмілилась, і ялозила туди-сюди, аж доки волосся не впало. Воно виявилося довшим, ніж вона уявляла. Покінчивши з цим, дівчина хвилину вдивлялась у дві товсті коси, що лежали на колінах.

Якщо раніше вона думала, що збереже їх, то тепер не бачила в цьому жодної сентиментальної цінності. Це лише купа мертвого волосся. На півночі його навіть не продаси, бо ж сінеґардки славилися своїм тонким та шовковистим волоссям, і ніхто не схотів би придбати грубі пасма тіканійської селянки. Жинь шпурнула коси з фургона й побачила, як вони впали позаду на курний шлях.

До столиці караван прибув тоді, коли Жинь уже починала божеволіти від нудьги.

Вона ще здалеку побачила славнозвісні Східні ворота Сінеґарда — величну сіру стіну, увінчану триярусною пагодою, з присвятою Червоному Імператору: «Вічна сила, вічна гармонія».

Іронічно, подумалося Жинь, як для країни, яка більше часу воювала, ніж жила в мирі.

Щойно вони наблизилися до округлих дверей унизу, караван різко зупинився.

Жинь чекала. Нічого не відбувалося.

Коли минуло вже хвилин двадцять, учитель Фейжик висунувся з фургона й гукнув до одного з охоронців каравану:

— Що відбувається?

— Попереду делегація Федерації, — промовив охоронець. — Якісь суперечки щодо кордону. Біля воріт перевіряють їхню зброю, ще декілька хвилин.

Жинь виструнчилася.

— То солдати Федерації?

Вона ніколи не бачила муґенських солдатів, бо наприкінці Другої Макової війни всіх муґенців змусили покинути окуповані території й відіслали на батьківщину або ж переселили до обмежених дипломатичних і торговельних контор на материку. Для тих нікарців, які народилися вже після окупації, вони були примарами сучасної істо­рії — завжди біля кордонів, вічна загроза з невідомим обличчям.

Учитель Фейжик простягнув руку і схопив її за зап’ясток раніше, ніж вона встигла вистрибнути з фургона.

— Повернись.

— Але я хочу подивитися!

— Не треба. — Він стиснув її за плечі. — Не треба тобі зустрічатися з солдатами Федерації. Якщо заступиш їм шлях, якщо вони бодай подумають, що ти з них кепкуєш, вони можуть нашкодити тобі, і навіть не сумнівайся, нашкодять. У них усе одно дипломатичний імунітет. І їм нічого не буде. Затямила?

— Ми перемогли у війні, — пхикнула Жинь. — Окупація закінчилася.

— Ми заледве перемогли у війні. — Він знову всадовив її. — І всі викладачі Сінеґарда зовсім не безпідставно переймаються лише тим, щоб виграти наступну.

Попереду каравану хтось вигукнув команду. Жинь відчула ривок, а потім фургони знову почали рухатися. Вона перехилилася через бортик фургона, намагаючись хоч мигцем розгледіти, що там попереду, але побачила лише сині форми, які зникли за важкими дверима.

А потім нарешті вони проїхали крізь ворота.

Базар у середмісті вразив усі органи чуття. Жинь ніколи не бачила так багато людей чи речей в одному місці. Її миттю приголомшили оглушливий гамір покупців, які торгувалися з продавцями, яскраві кольори квітчастих згортків шовку, розкладених на великих ятках, та густий, різкий запах дуріана й перцевого зерна, що здіймався від пересувних грилів торгівців.

— Тутешні жінки такі білі, — замилувалася Жинь. — Немовби намальовані дівчата з фресок.

Під час мандрівки караваном Жинь спостерігала, як поступово змінюється відтінок шкіри мешканців залежно від того, як далеко на північ вони просувалися. Вона знала, що люди з північних провінцій — промисловці та ділки. Вони належали до вищого класу й мали певні статки, тому не працювали в полях, як фермери Тікані. Але вона не очікувала, що відмінності будуть такими разючими.

— Бліді, мов трупи, — зневажливо промовив учитель Фейжик. — Бояться сонця. — Він роздратовано забурчав, коли пара жінок із парасолями пройшли поруч, випадково вдаривши його в обличчя.

Жинь швидко усвідомила, що Сінеґард має унікальну здатність змушувати новоприбулих почуватися зовсім небажаними в місті.

Учитель Фейжик мав рацію: усі в Сінеґарді хотіли грошей. Торгівці кричали до них зусібіч. Жинь не встигла й вийти з фургона, як до них підбіг носій і запропонував піднести багаж — дві легкі дорожні сумки — за невелику плату: вісім імперських срібняків. Жинь затнулася: це майже четвертина того, що вони заплатили за місця в каравані.

— Я сама, — зніяковіло промовила вона, висмикуючи дорожню сумку з чіпких пальців носія. — Справді, не треба, відпустіть!

Та щойно вони втекли від носія, як їх атакувала юрба людей, і кожен пропонував різні допоміжні послуги.

— Рикша? Потрібен рикша?

— Дівчинко, ти загубилася?

— Ні, ми просто намагаємося знайти школу…

— Я відведу вас туди, за невелику плату, п’ять зливків, лише п’ять зливків…

— Зникніть, — вигукнув учитель Фейжик. — Нам не треба ваших послуг.

Мисливці за грішми відступили на базар.

Жинь почувалася незатишно навіть від столичної говірки. Сінеґардська нікарська здавалася скрипучим діалектом, жвавим і урив­частим, незалежно від змісту сказаного. Учитель Фейжик запитав трьох різних незнайомців, як пройти до Академії, аж доки один із них не відповів зрозумілою мовою.

— Ви тут жили? — запитала Жинь.

— З часу окупації ні, — пробурмотів учитель Фейжик. — Легко забути мову, якою ніколи не говориш.

Жинь це здалося слушним. Для неї самої діалект був майже незрозумілий, усі слова мовби скорочували, а в кінці додавали уривчасте р. У Тікані мова була повільна та переливчаста. Мешканці півдня тягли голосні, перекочували слова на язику, немов солодкі рисові конґі. А в Сінеґарді складалося враження, що всім бракує часу вимовляти слова повністю.

З підказками напрямку місто було не більш зрозумілим, ніж його діалект. Сінеґард — найстаріше місто в країні. Його архітектура наочно ілюструвала численні зміни влади в Нікані протягом століть. Будівлі або нові, або вже майже розвалювалися, на деяких траплялися символи режимів, що давно занепали. У східних районах височіли спіральні вежі давніх загарбників із півночі, вихідців із Внутрішніх держав. На захід близько один до одного стояли блочні будинки — пережиток окупації Федерації під час Макових війн. Це був живий приклад країни з багатьма правителями, представлений в одному місті.

— Ви знаєте, куди ми йдемо? — запитала Жинь через кілька хвилин сходження вгору.

— Лише приблизно, — учитель Фейжик рясно спітнів. — Відколи я був тут востаннє, місто перетворилося на лабіринт. Скільки грошей у нас лишилося?

Жинь витягла гаманець і порахувала.

— Півтора разка срібняків.

— Цього має вистачити на те, що нам потрібно, — учитель Фейжик протер лоба рукавом. — Чому б нам не потішити себе поїздкою?

Він вийшов на курну вулицю й підняв руку. Майже миттєво через вулицю підбіг рикша і рвучко зупинився перед ними.

— Куди? — захекавшись, промовив бігун.

— До Академії, — відповів учитель Фейжик.

Він склав сумки позаду й умостився на сидінні. Жинь