Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

придумала таке: ту склянку молока, яку врешті було наділено таємничою силою, що мало не в кожному ковткові мала присмак тих слів і відроджувала відчуття від поплескування по спині, ту склянку молока вона несла до кімнати, де «дуже природно» сідала, вдаючи брак будь-якої зацікавленості, «не силуючи себе» — і, отже, винахідливо дотримувалась другого припису. «Не важливо, що я наберу вагу», — думала Лаура. Зрештою, вона ніколи не відзначалася красою.

Сідала на диван, ніби була в гостях у власному будинку, який, щойно оговтавшись, свіжий і прибраний, нагадував їй про спокій чужого дому. Це завдавало стільки задоволення: на відміну від Шарлотти, яка робила будинок відображенням себе, Лаурі напрочуд подобалося підтримувати у своєму будинку знеособленість; знеособленість, що робила його неперевершеним.

«Ох, як добре було б повернутися, справді повернутися», — вдоволено усміхнулася вона. Тримаючи майже спорожнілу склянку, Лаура заплющила очі й зітхнула з відчуттям приємної втоми. Вона попрасувала сорочки Арманду, впорядкувала список справ на новий день, ретельно підрахувала, скільки витратила зранку на ярмарку, не зупиняючись насправді ні на мить. Ох, як добре було б знову почуватися втомленою.

Якби ідеальна людина з планети Марс спустилася на Землю й дізналася б, що її мешканці втомлюються і старіють, вона відчула б співчуття і здивування. Ніколи не розуміючи, що доброго в тому, щоби бути людиною, щоби відчувати втому, щодня помилятися; лише втаємничені розуміли ці тонкощі недоліків і всю витонченість життя.

І вона нарешті повернулася з досконалої планети Марс. Вона, яка ніколи не прагнула бути чоловікові за дружину, із вдячністю заново приймала в собі цю частину, що кожного дня помилялася. Лаура смиренно зітхнула із заплющеними очима. Скільки часу минуло відтоді, як вона втомлювалася? Проте зараз кожен день відчувала себе майже виснаженою, наприклад, прасуючи сорочки Арманду; їй завжди подобалося прасувати, до того ж, без зайвої скромності, вона була напрочуд вправна в цьому.

І тоді вона сприймала виснаження як нагороду. Не було більше тієї фальшивої втоми. Більше не було тієї порожнечі, яскравої й жахливо прекрасної діри всередині. Більше не було тієї страшної незалежності. А ота жахлива проста здатність із такою легкістю не спати — ні вдень, ні вночі, — що робила з неї і якусь надлюдину поряд із її втомленим і здивованим чоловіком. Він зітхав у мовчазному занепокоєнні, що збурювало в ній зворушливу жалість; так, навіть всередині її самовпевненої досконалості — жалість і любов; у надлюдині, що спокійно трималася осторонь. Він, котрий сором’язливо приходив до неї, приносячи яблука й виноград, яким, знизуючи плечима, пригощалася медсестра; він, котрий прибув на церемонію в ролі закоханого, з тужливим зітханням і заціпенілою усмішкою, героїчно змушуючи себе проявляти розуміння до неї, отримавши її від батька і священика, не знаючи, що робити з дівчиною з Тіжуки[4], яка, як спокійний човен розтинає поверхню води, раптом перетворилася на надлюдину. Зараз і більше ніколи. Більше ніколи. Ох, це була просто слабкість; геній був найгіршою зі спокус. Але потім вона повернулася настільки, що знову почала відчувати потребу дбати про те, щоби не завдавати іншим клопоту зі своєю колишньою любов’ю до дрібниць. Вона добре пам’ятала про колег із базиліки Святого Серця, що казали їй: «Ти вже розповідала це сотню разів!»; пригадувала це зі збентеженою усмішкою. Вона повернулася настільки... тепер Лаура втомлювалася щодня, щодня її обличчя згасало в сутінках, а ніч приносила із собою свою колишню мету; це більше не була просто ідеальна зоряна ніч. І все було гармонійно впорядкованим. І, наче цього хотів світ, вона втомлювалася щодня; як і в решти людей її сили танули з часом, вона вже не була надлюдиною. Більше не було тієї досконалості, тієї молодості. Більше не було тієї порожнечі, що одного дня яскраво розверзлася, немов ракова пухлина, всередині її душі.

Вона розплющила важкі після сну повіки, добре відчуваючи в руках тверду чашу, але потім стулила їх знову, втомлено й задоволено усміхаючись, купаючись так, як купається багатій у золоті, у цій знайомій і трохи нудотній воді. Так, трохи нудотній; яке це мало значення, адже якби її теж трохи нудило, вона б це зрозуміла. Але її чоловік так не вважав, тож яке це мало значення, до того ж, Богу дякувати, вона не проживала в середовищі, яке вимагало, щоби вона була дотепнішою й цікавішою, і навіть тренажерний зал, який так огидно вимагав від неї завжди бути витривалою..., — вона позбулася і його. Яке це мало значення? У втомі — вона попрасувала сорочки Арманду, не кажучи вже про те, що зранку ходила на ярмарок і провела там стільки часу, про те, скільки задоволення їй давало впорядкування справ — у втомі вона знаходила прихисток для себе, непомітне, приховане місце, яке, завдавши стільки клопоту тим, хто її оточував, і собі, одного разу покинула. Але, як уже було сказано, Богу дякувати, повернулася.

І якби вона шукала з більшою відданістю й любов’ю, знайшла б у втомі те місце, що було кращим за сон. Вона задоволено зітхнула, на хвильку її огорнуло зловмисне пустотливе бажання противитися цьому теплому диханню, що вже було диханням сну. На якусь мить її зморив сон. «Лише на мить, лише на хвилиночку», — просила вона, задоволена своїм сонним станом, просила весь ранок, немов просячи чоловіка, що завжди так радувало Арманду.

Проте зараз насправді вона не мала часу для сну, навіть для денної дрімоти, — марнославно й удавано скромно подумала Лаура. Вона ж була такою заклопотаною! Завжди заздрила тим, хто казав «не маю часу», і тепер знову була така заклопотана: вони мали вечеряти із Шарлоттою, й усе мало бути швиденько приведене до ладу; це вона вперше вечеряла поза межами будинку відтоді, як повернулася, і вона не хотіла б запізнюватися, мала бути готова, коли... «Гаразд, я казала це сотню разів», — збентежено подумала вона. Достатньо було сказати лише раз: «Я не хотіла б запізнюватися» — зрештою, це було достатньою підставою: вона завжди відчувала глибокий сором, якщо раптом завдавала комусь незручностей; нині більше, ніж будь-коли, вона не мала... Ні, не було жодних сумнівів: у неї не було часу для сну. Лаура мала зробити, переміщаючись у цьому знайомому багатстві одноманітності — і в ній боляче віддавалося те, що Шарлотта не схвалювала її потягу до одноманітності — вона мала зробити таке: 1) дочекатися, поки служниця буде готова; 2) дати їй гроші, щоби купила м’яса вранці, зсік яловичини; як пояснити те, що пошук файного м’яса був корисним заняттям? Та вона знала, що Шарлотта все одно глузуватиме з неї; 3) швиденько почати митися і