Читати книгу - "Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара"

– 

Розкажи про цей наруч.

– 

Для чого? Хоча… Я ж обіцяв взяти тебе з собою, а в нас в всіх є такі. Не точно такі ж. Для працівників різних галузей різні, з різними можливостями. Мій, наприклад, для технічної праці . Але суть в усіх та ж. Кришка з штучного алмаза, для захисту. Шкіра , для зручності, щоб краще сидів на руці. Вона добре прилягає до тіла. Хоча, з іншого боку, рука трохи пріє. Під кришкою начиння, яке забезпечує працездатність пристрою: батарея, генератор, кристалічні процесори та утримувачі інформації, а також багато чого іншого. Тобі це не потрібно знати. Я й сам багато чого не знаю. Зараз Я надіну його на твою руку та навчу користуватись.

В такій атмосфері пройшов вечір. Вперше за весь час Добровлада готувала вечерю сама. Я навчив Вѣдану, як управлятись з трьохвимірним меню. Вѣдана хапає все на льоту. Завтра, як буде час, навчу її тварити знімки.

Трохи пізніше той вовк знову дав про себе знати. На сей раз він сам вийшов до нас. Ми дали йому ще одну курку. Після цього він пішов. Ну, точніше Я дав йому ще одну курку, бо всі інші досі стовпіють при його появі. Мені здається, ще кілька днів, і він не буде боятись йти з нами поруч. Звичайно, якщо інші не будуть боятимутьсь його присутності. Отак. На добраніч.

17 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:69

Перше що ми зробили пробудившись від сну, се добряче запаслись водою. Снігу буде все менше й менше. Так як карта була в мене, Я повів цих людей на зустріч долі. Кому кращій, кому гіршій, але особливого вибору в них не було.

Прокладання шляху було на мені, тому Я відправив кількох чоловіків на розвідку. Знаючи куди йти, нам треба було якось спустить ся з гори. Це вони й мали вивѣдать. На розвѣдку пішли мисливці, які могли знайти нас за слідами, або ще за чимось (Я давненько не бродив по лісам). Семибор теж входив в їх число. На розвѣдку їм було відведено 48 частей12.

В цей час водою наповнювали всі можливі ємності. Коли запаси води були розкидані по декількох возах, ми стали чекати зазначеного часу. Чекати довелось до останнього. Чоловіки повертались один за одним, і всі з поганими новинами. Не було звідси безпечного та достатньо великого спуску з гори. Була лиш вузенька та крута стежка. Семибор повернув ся одним з останніх, але теж нічого не знайшов. Наші запаси, які так довго і ретельно готувались, нам могли не знадобитись.

Кънязь оголосив, що далі ми підемо з мінімумом речей. Всі навіть почали відберати найнеобхідніше з найнеобхіднішого. Але ми поспішили. Останнім прийшов Святозар, мисливець. Все що Я знав про нього, так це те, він все життя повів на полюванні. Його новини були не зовсім хороші, але вони зберігали речі. За цю 1/3 часу він умудривсь підняти ся на вершину якоїсь гори неподалік, і оглядітись. Спуститись з возами можна, але треба розвернути ся, та пройти декілька верст назад. Це займе більше часу.

Я попросив Кънязя відпустити мене по тій стежці. Все одно моя карта не буде корисною, а так Я зможу перевірити, чи то справді дим від поселення.

– 

Думаюі, треба триматись разом. – Мовив Кънязь.

– 

Якщо там є поселення, то Я зможу вийти вам на зустріч. Місцеві жителі повинні знати цю дорогу.

– 

А якщо там нікого нема? Якщо вони всі пішли звідти?

– 

Тоді Я розведу велике багаття, щоб було ще більше диму, і це стане для вас орієнтиром.

Трохи подумавши над моїми словами, Къназь ще раз подивився на громаду. Люди відпочивали і чекали команди для відправки. Настрій був піднесений через добрі вѣсті. Хтозна, як вони відреагують на те, що карта з картографом буде десь в небезпечному лісі далеко від них. Так само, хтозна, що в той момент подумав Кънязь, але він сказав:

– 

Можливо ти правий. Тобі треба припаси. Можливо тобі доведеться ночувати не дійшовши до джерела диму.

– 

Дякую. Я візьму трохи їжі и води.

Хоча ми відійшли, нашу розмову почула Вѣдана.

– 

Я хочу піти з ним, Батьку.

– 

Ні. Це занадто небезпечно! – Сказав Я. – Це не прогулянка.

– 

Так, Вѣдано, це небезпечно. Крім того користі з тебе буде більше з нами. – Кънязь погоджувавсь зі мною. Надто небезпечна дорога для єдиної доньки.

– 

Не можна відпускати його самого. Я вже доросла, и зможу за себе постояти.

– 

В цьому ти права. Сварожичу, а дійсно. Дорога то не безпечна. Я відправлю з тобою кількох чоловіків.

– 

Батьку, хай це буде моє перше самостійне рішення. Я йду з Сварожичем, і ти мене не переконаєш.

Дуло видно, що Кънязь в цей момент відчував гордість і сум одночасно. Це читалось в його очах. Радість и сум, за те, що його донька вже доросла. Більше він їй перечить не став. Можливо впізнав в ній матір, і зрозумів, що переконати Вѣдану він не зможе. Та й довіряв Кънязь мені. Знав, кого б він зі мною не відправив, Я буду захищати кожного. Я відповідатиму за них.

Коли Кънязь пішов, Я підійшов до Вѣдани ближче.

– 

Ти розумієш, що це небезпечно. Як Я буду дивитись в очі твоєму батьку, якщо з тобою щось станеться?

– 

А якщо ти пропадеш, и Я більше тебе не побачу?

– 

А якщо ти пропадеш разом зі мною, и ти більше не побачу батька? – Вона мовчала опустивши голову. Я мовчав. Потім вона подивилась мені в очі і сказала:

– 

З нами нічого не станеться. Я бачила як ти тримаєш ся перед вовком. Я веду до того, що тебе ж можуть знайти, и ти полетиш звідси. Я більше тебе не побачу. А так, Я заставлю тебе повернутись. Знайти мого батька.

– 

Ти права. – Я взяв її за руки. – Зараз Я задам тобі одне питання. Ти готова до несподіванок?

– 

Так.

– 

Тоді готуй ся до подорожі. Часу в тебе не багато.

Радісно, Вѣдана побігла до воза збирати речі. Щастя просто лилося з неї.

Через кілька частей ми були готові. Кожен, хто ходив на пошуки дороги, по приходу розповідав, що бачили. Тому