Читати книгу - "Дім, в якому…"

Вони з Лордом знову перезирнулися.

— Я також так думаю, — сказав я.

Якийсь час ми мовчали. Кріль, вочевидь, обожнював саксофони. Із магнітофона за стійкою без перерви долинали їхні жалібні звиски. На протязі хилиталися китайські ліхтарики.

— То ось чому тобі знадобилася «Місячна дорога», — пробурмотів Табакі. — Тепер зрозуміло.

— Кури бери, — промовив Лорд співчутливо. — Чому ти не куриш? Табакі, віддай йому сигарети.

Шакал неуважно подав мені пачку. Пальці у нього були тонкі, наче павучі лапки, і жахливо брудні.

— Так, — сказав він мрійливо. — Або так, або перетак. Або ти дізнаєшся, якого кольору сльози у Стервожера, або ми всі побачимо, як ридає Лері.

— По-твоєму, Стервожер заплаче? — здивувався Лорд.

— Звісно. Ще й як! Уголос! Як Морж, котрий поїдає устриць.

— Тобто він мене з’їсть, — уточнив я.

— Жаліючи, — запевнив Табакі. — У нього в принципі ніжна і вразлива душа.

— Дякую, — сказав я. — Це дуже тішить.

Шакал не був глухим. Він почервонів, винувато шморгнувши носом.

— Ну, взагалі-то я так… Перебільшив я трохи… Люблю лякати людей. Він і справді непоганий хлопець. Тільки зовсім трішечки схибнутий.

— Ще раз дякую.

— А знаєш, можна запросити його до нашого столика! — осяяло зненацька Табакі. — А що? Непогана думка. Познайомитеся ближче, поспілкуєтеся… Йому сподобається.

Я стривожено роззирнувся. Стервожера в Кавнику не було. Я точно це знав, але в якийсь момент перелякався, що помилився, що він з’явився, поки я не дивився навсібіч, і зараз Шакал запросить його зі мною знайомитися.

— Ну чому ти так смикаєшся? — дорікнув мені Табакі. — Я ж сказав, він хоч куди. До нього відразу звикаєш. І взагалі — його тут немає. Я мав на увазі, покликати через Птахів, — він кивнув у бік сусіднього столика, де двійко кислолицих у жалобі грали в карти.

— Годі вже, Табакі, — втрутився Лорд. — Дай спокій Стервожерові. Наші шанси на новенького набагато вищі, ніж у третьої, так що раз уже тобі так припекло, клич Сліпого.

Табакі почухався, покрутився, схопив з таці булку і, гублячи шматочки та крихти, моментально її проковтнув.

— Чорт, — сказав він з повним ротом. — Я так хвилююся… — він підібрав усе, що впало, і заштовхав услід. — Страшенно хвилююся! Невідомо, як реагуватиме на все це Сліпий…

— Відомо, — перебив його Лорд. — Ніяк. Коли це він хоч на щось та реагував?

— Це так, — знехотя погодився Табакі. — Практично ніколи. Щоб ти розумів, — підморгнув він мені, — наш ватажок — довгих йому років ватагування — сліпий як кріт, і з реакціями у нього проблеми. Зазвичай він усе делегує Сфінксові. «Відреагуй, будь ласка, замість мене», — каже він. Так що бідолаха Сфінкс уже багато років реагує на все за двох. Може, через те й полисів. Адже це вкрай обтяжливо.

— То він не зав­жди був лисим? — здивувався Лорд.

Табакі кинув на нього нищівний погляд:

— Що значить «зав­жди»? Від народження? Може, він і народився лисим, але повір мені, на момент нашого знайомства Сфінкс був дуже навіть патлатий!

Лорд сказав, що не може собі цього уявити. Табакі відповів, що Лорд зав­жди мав проблеми з уявою.

Я нарешті закурив. Від чудасій Табакі кортіло розреготатися, але я боявся, що сміх прозвучить істерично, тому стримувався.

— Ага! — пригадалося нараз Табакі. — Ти ж похресник Сфінкса, я й забув! Бачиш, як усе пречудово складається! Раз ти його похресник, він відреагує на тебе, наче рідна мати. Що ще треба для щастя?

Я сумнівався, що для щастя мені потрібний лисий ябеда Сфінкс у ролі матері, й так про це і сказав.

— Даремно. Цілком даремно, — образився Табакі. — Зі Сфінкса виходить непогана мати. Повір.

— Так. Особливо для Чорного, — зобразив усмішку Лорд. — Онде він, до речі, йде. Можеш його покликати. Розкаже Куряці, яка ніжна зі Сфінкса матуся.

— Не пересмикуй, — обурився Шакал. — Я не сказав — для всіх і кожного. Певна річ, для Чорного Сфінкс є радше мачухою.

— Злою мачухою, — уточнив Лорд солодким голосом. — Із німецьких казок, після яких діти голосно кричать ночами.

Табакі прикинувся, що не розчув.

— Сюди, сюди, старий! — крикнув він, замахавши руками. — Осьдечки ми! Дивися сюди. Агов!.. Зовсім у нього недобре зробилося з зором, — поділився він із нами стурбовано і схопив останню булку. — Через штангу. Піднімання тягарів насправді не оздоровлює. А головне, — він проковтнув булку за два рази, — йому не можна переїдати. Так що краще, коли довкола буде якомога менше мучного. Правда, Чорний?

Чорний — похмурий бурмило з білястим йоржиком — підійшов зі стільцем, прихопивши його по дорозі, поставив стілець біля Лорда, сів і вперся в мене очима:

— Правда — що?

— Що тобі не можна переїдати. Ти й так важкий.

Чорний промовчав. Він і справді був важким, але, безумовно, не від переїдання. Мабуть, таким і народився. Потім він накачав собі м’язи всілякими тренажерами і зробився ще більш об’ємистим. Майка-безрукавка залишала відкритими його біцепси, котрі я шанобливо розглядав, поки він розглядав мене. Табакі сповістив, що мене переводять і, скоріше за все, до них, у четверту. «Якщо тільки не в третю, але в третю навряд, тому що, певна річ, коли є з чого вибирати, вибирають, де просторіше».

— Ну? — тільки і сказав на це Чорний. Руки його були, як пара окостів, голубі очі, здавалося, взагалі не кліпали.

Табакі засмутився:

— Що — ну? Я тобі першому сповіщаю сенсаційну новину!

— І що я повинен зробити?

— Здивуватися! Ти повинен принаймні трохи здивуватися!

— Я здивований.

Чорний встав, зачепивши головою китайський ліхтарик, і пересів за вільний столик через один від нас. Там він вийняв із кишені жилетки книжку в м’якій обкладинці та, короткозоро мружачись, втупився в неї.

— Прошу дуже! — обурився Табакі. — Хтось тут розводився про реакції Сліпого! Та порівняно з Чорним Сліпий — просто живчик!

Стосовно живчика він перебільшив. Я лежав колись-то в лазареті в одній палаті зі Сліпим. За три дні він не промовив жодного слова. Навіть майже не ворушився, так що я поступово почав сприймати його як деталь інтер’єру. Він був плюсклий і невисокий, в його джинси вліз би тринадцятирічний, два його зап’ястки були, як один мій. Поруч із ним я відчував себе міцним хлопцем. Тоді я ще не знав, хто це, і вирішив, що він просто зовсім затурканий. Зараз, дивлячись на Чорного, я подумав, що якщо хтось у четвертій і виглядає як ватажок, то це, звісно, він, а зовсім не Сліпий.

— Дивно все влаштовано, — сказав я. — Незрозуміло.

— Ага, і цей також вражений, — кивнув Табакі. — Звісно, дивно. Така довбня, як Чорний, ходить під Сліпим. Адже ти це мав на увазі, зізнайся?! Він такий об’ємистий і солідний. Такий царствений, чи не так? Ми ось також дивуємося. Живемо поряд із ним, і кожного дня дивуємося, як це він — і не ватажок. А найбільше дивується сам Чорний. Встає рано-вранці, роззирається довкіл і запитує: «Пощо?» І так день при дні.

— Вгамуйся, Табакі, — наморщився Лорд. — Годі вже.

— Лютий я, — пояснив Табакі, допиваючи каву. — Не люблю флегматиків.

Я також допив свою каву і докурив другу сигарету. Вочевидь, настав час їхати. Але не хотілося. Приємно сидіти в Кавнику відкрито,