Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

Ой, як червоніє вона гарно! Аж засміявся і вдруге ухилився – цього разу не від долоні, а кулаку.

- Здаюсь, мала, здаюсь, - сховав усміх і навіть руки підняв на підкріплення своїх слів.

- А я ні! – почала мене відштовхувати, ніби ті її пів центнера були здатні моє тіло з місця зрушити. – І я тобі не мала!

Ну, може і лишку хватив, бо вона точно не нижче метр шістдесят вісім, та проти мене таки трохи мала - я з трьох братів найдовший виріс. Дозволив їй сердито попихкати біля себе, обережно руку перехопив і повернув її так, аби і боляче не зробити, і щоб до себе спиною розвернути.

- Візьми собі вже те заспокійливе, що мені нещодавно пропонувати думала і давай трохи нормально поговоримо, - заспокійливим тоном їй у вухо промовив. – Почнемо все спочатку.

За одну руку тримав і не здогадався, що другою бодне. А втулила таки добряче, аж ледь надвоє не склався.

- Буде тобі початок! Зараз ти у мене тривожну кнопку шукатимеш, зрозумів?!

І боляче, і смішно, та трохи їй і повірив. Малий цуцик, а кусючий. Ще трохи інакше на братів вибір глянув – лялечка запальна, зі смаком собі розраду на старість добрав. Не схибила вона і поцілила куди треба - відійшов від удовиці подалі, посмішку сховавши разом з іншою гримасою, на диван всівся і їй рукою махнув на інший край.

- Все, давай наново знайомитись. Ти Ярослава Копиленко, вдова мого брата – второпав. Я Назар Райчук – середній з цієї чудової трійці. Ігната хтось ухекав, а мені цікаво хто, тож якщо не ти – давай трохи побалакаємо.

- Яке ще «якщо»?  - знову підскочила вона, наче хтось голкою у м’яке місце штрикнув. – Звісно не я! Може сам?

- Навіщо? – здивувався я.

- Про новий заповіт ти ж не знав?

- Не знав. Та повір на слово, що його спадок мені ніколи і не снився.

- Тоді і мені повір, що теж його смерті не хотіла, - підбила підсумок вона, люто очима виблискуючи.

- Добре, тоді це і буде поки нашою відправною точкою, - кивнув я.

Маю багато запитань, та на більшість відповідей від неї не очікував, а даремно. Вона з братом давно працювала, і не дівчинкою, яка лиш каву та добрі надії подає. Приязною наша бесіда не була, та виявилась доволі змістовною. Зі співвласником бізнесу конфліктів у Ігната не було, конкурент підтискав, та не сильно, молодший братець так і не виростив мозок, брав що давали і просив ще трошки – все просто. Тільки не ясно, кому так впекло старшого на той світ спровадити. Як не крути, а Ярослава найбільше з його смерті виграє. За балаканиною, побачив що потроху заспокоюватись почала, бо вже не кусала, а лиш тихо гарчала на мене. Навіть запропонувала мені щось випити, про обов’язки приязної господині знову згадавши. Зголосився на шот Єгермейстера – він якраз в холодильнику був, тож пішло як в суху землю.

- Чого ж собі нічого не взяла?

- Не дай Боже! - зойкнула вона і здригнулась всім тілом. – Вчора так стрес зняла, аж досі погано.

Так не святкувала, кажеш, сумувала? Поки не знаю чи вірити, та може і переконає своїм поглядом щирим, хоч є щось в цій парочці дивне  – суто шосте чуття мені підказує. Ніби і не схожа на класичну п’явку, та і як нормальне подружжя їх з Ігнатом чогось не бачу, хоч і гарне переконливе студійне сімейне фото на столі у кабінеті брата вже роздивився. Під кінець розмови отримав дозвіл до ранку лишитись і виборов собі право в братовому кабінеті ще паперами пошарудіти. Написала мені паролі від комп’ютера і сейфа та пішла кудись вглиб будинку. Поки я документи при нормальному освітленні перебирав, підготувала мені гостьову кімнату неподалік від вітальні і піднялась на другий поверх. Я ще трохи почитав, а потім і по файлам швиденько пробігся. На перший погляд все чисто, ніяких оборудок, як за старих часів, не побачив, та потрібно глибше копнути – темні справи Ігнат ховати завжди вмів і багаторічний досвід в тому мав.

Вранці господиня мене майже люб’язно до столу запросила і сніданком щедрим та смачним нагодувала. Собі теж тарілку наповнила, та клюнула менше за курча.

- Що, досі хріново? – усміхнувся я.

- Вже краще, ти добряче протверезив, - відгавкнулась вона.  

Під нашу ранкову каву озвався її телефон. Ярослава лиш на якусь мить в нерішучості над екраном зависла, а потім підскочила, звелась на ноги і відповіла.

- Вітаю, Веніамін Павлович.

Знаю хто такий. То юрист братів – він з цим старим слизьким змієм з першого дня працює. Дивився, як Ярослава по колу ходить, уважно співрозмовника слухаючи.

- Що? – озвався я, коли помітив, що мене очима шукає.          

Поманила мене вказівним пальчиком, відсунула телефон від вуха і на динамік перемкнула.

- Перепрошую, Веніамін Павлович, поганий зв’язок. Можете останню фразу повторити?

Зв’язок тут був відмінним, та тепер про результати аналізу особисто і з перших рук почув. А я таки в своїх здогадках не помилився – не з природніх причин Ігнат сконав, передозування серцевим препаратом в комбінації зі снодійним та алкоголем. Дозу перебільшив мінімально, але поєднав із тим чим не варто було. Всі складові невдалого коктейлю поруч на тумбі мав, ніяких слідів примусу не виявлено, тож очікуваний висновок – сам двічі пігулки  прийняв і додав зайвого, ось такий прикрий збіг обставин.  Хай слідство що хоче собі думає, а Ігнат би так не помилився - не перший десяток років серцеві пігулки регулярно приймав. Далі вже ті двоє приватно договорили, але з кімнати вона не виходила, тому чув, що тіло брата скоро віддадуть, а формальності з документами адвокат сам взявся залагодити. Як Ярослава збила виклик, хотів дещо її запитати, та спинила мене руку піднявши.