Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Тільки я закінчила з поливом улюблених рослин, як до мене забіг Влад.

Він діловито оглянув кабінет і плюхнувся у крісло перед робочим столом.

- То ти закінчила на сьогодні?

Я відставила лійку і підійшла до дзеркала, поправивши затягнутий на маківці пучок з волосся. Зрештою вирішила розпустити туго зібраний хвіст. Копи медово-золотистих локонів розпалися на акуратні пасма, які грайливо лягали на плечі.

- Так, але в мене зустріч із Ритою в кафе, забув? І треба в «Чорну кішку» заїхати… – нагадала я і, діставши з косметички підводку, підправила стрілки на очах, і на завершення – підфарбувала вії тушшю. Вони у мене й так досить довгі, але я люблю завивати ті, що із зовнішнього кута ока. Так мій погляд стає котячим, манливим.

Влад уважно спостерігав мої маніпуляції, а потім різко підірвався з крісла і підійшов до мене ззаду. Обнімаючи за талію, він разом зі мною став вдивлятися в моє відображення в дзеркалі.

- Може, ну її – цю Ритку? У мене вікно зараз ... А то вдома пізно буду ... Ммм?

Я відчула його руку, що нахабно забралася під мій светр та повзла по спині, ніжно лоскочучи шкіру. Табун мурашок розбігся по всьому тілу. Я відволіклася від дзеркала, заплющила очі, а він щільніше притулився до мене ззаду і став цілувати шию ... Не витримавшись, я розвернулася до нього обличчям, щоб поцілувати. Добре, що губи ще не встигла підфарбувати.

«Ну що ти робиш зі мною, Владе?» - промайнуло в голові, поки він застосовував свої «заборонені прийомчики», щоб не відпустити мене від себе.

Все ж таки довелося взяти себе в руки, але це так складно, коли руки Влада витворяють таке... З Риткою домовлялися про зустріч ще тиждень тому. І вона, і я – пані зайняті, часу просто побачитися немає, адже вона моя найкраща подруга…

- Влад… Милий… Мені треба піти… – протяжно прошепотіла я, цілуючи його з-між слів. - Зустрінемося вдома... Дочекайся мене, гаразд?

- Ех… Ну ти й обломщиця, Ярославо! Гаразд… Дуй до своєї Ритки. Я теж сьогодні тут стирчатиму допізна. Ще два ритуали проводити і одну порчу знімати, - стомлено сказав він і випустив мою талію з міцних обіймів.

Чмокнувши мене в губи наостанок, він попрямував до виходу, а я поправила светра і знову повернулася до дзеркала. Вже стоячи біля дверей, Влад раптово гукнув мене:

- Я забув дещо сказати! Щорічний бал БТБ у п'ятницю.

– Хіба було запрошення? - здивовано повернулася я до нього, приголомшена такою новиною.

- Так, - зам'явся Влад. - Ми запрошені, так що о п'ятій будь готова. Ти ж підеш зі мною?

«Так ось яка справжня причина візиту Влада. Спеціально дотягнув, коли я йтиму, щоб не було часу обговорити все. Адже знає, як сильно я не захочу туди йти. Не хочу після всього… Не хочу!» - болісно промовляла я про себе.

- У п'ятницю, значить… - пониклим голосом відповіла я, і задумливо пройшлася кабінетом.

Я чудово знала, що телеканал БТБ щороку у квітні відзначає свій день народження та проводить на честь цього великий святковий прийом, де збираються всі друзі медіахолдингу, зірки, популярні ведучі та герої головних телешоу. Знімають це грандіозне дійство на кілька місяців раніше, щоб на екрани воно вийшло у день народження каналу. У цьому все лицемірство телебачення: присутні лише вдають, що святкують. Загалом, як і новорічні вогники. А от потрапити на це лже-святкування мріють абсолютно всі. Мабуть, я єдиний виняток. Але Влад цілком резонно вважає, що це зайвий привід помелькати на національному телебаченні та нагадати про себе. Власне, він має рацію. Адже він зірка, а зоряне сяйво треба підтримувати, інакше слава тьмяніє, не підживлюючись увагою. А я – лише «+1» Владислава Чорного. Ну і за сумісництвом, колишній співробітник каналу, який із жахом згадує той час…

- Послухай, якщо ти не хочеш, то я зрозумію, звичайно… - наче прочитав мої думки Влад і підійшов до мене. - Але я не можу пропустити цю подію, Славо…

Він став поправляти комірець мого пальта і заправив локон, що вибився, за вухо. У його погляді було стільки ніжності, стільки співчуття… Як я можу відмовити чоловікові, який дивиться на мене ТАК!?

- Я все розумію, Влад. Звісно, ​​підемо разом. Тим більше, коли запросили…

- Помільгати на ТБ – зайвим не буде. Правда ж? - з легкою посмішкою прошепотів він, заглядаючи мені в очі, наче гіпнотизував поглядом.

- Звичайно ... - покірно погодилася я, заплющуючи очі, не в змозі відмовити йому.

- Гаразд, люблю тебе! Біжи вже до своєї подружки. А в «Чорній кішці» купи мені ще пару пачок пахощів…

- Я ж тільки-но купувала? Ти їх їси чи що? Добре-добре! Люблю тебе.

- І я тебе…

Влад окинув мене своїм фірмовим поглядом розчарованого коханця, а я, знаючи його хитрощі і що не можу встояти перед цим затягуючим небесно-бірюзовим виром, помахала йому рукою, намагаючись навіть не дивитися на нього. І він вийшов.

Чортовий бал!

Як же я не хочу повертатися туди... Стільки води витекло, а все одно боляче, немов стара рана, що затягнулася, знову раптом почала кровоточити... Ні, треба відкинути колишнє і все-таки туди піти. До того ж, відправляти Влада одного якось не хочеться. Там точно знайдеться пара шанувальниць, які будуть вішатися йому на шию з проханнями терміново зняти з них «вінець безшлюбності», а заразом і весь одяг… Потрібно ж комусь їх відлякувати? А найкращий засіб – моя цілком собі гарна фігура, розкішна вечірня сукня (бажано з глибоким декольте) та блискуча задоволена усмішка а-ля «викусіть, сучки!».

Я в роздумах відкинула поспіх, сповільнилася і знову підійшла до вікна, роздивляючись свій фінік.

Він мовчазно стояв біля вікна і, здається, я відчувала, як він мені співпереживає. Адже він був німим свідком тих жахливих подій. Я провела рукою по різьбленому листю і згадала, як же я, дурна, раділа, коли мені запропонували посаду на центральному телебаченні. Після двох років роботи у школі місце штатного психолога-консультанта для проектів каналу БТБ здавалося мені справжньою мрією.