Читати книгу - "Збірка за 2023-24 українською, Кірш Лі"

у хитросплетіннях коріння

Едемського саду

коріння і нашого

Особистого раю.

----------------------------------------

Найважче поодинці

все що завгодно -

прапор утримати на вітрі,

будинок звести, виростити сад

та зібрати врожай.

Пройти крізь натовп

і ношу важку пронести.

А тому...

Буде нам легше вдвох -

мені, і моїй силі волі,

поодинці ми так собі воїни,

лати з іржею,

і клинки не настільки гострі,

щоб на них покладатися.

Буде нам легше втрьох -

мені, і надії -

на денці найрозпластанішої,

мені, і моєму почуттю гумору -

у латаному ковпаку.

Мені, і болю, що щемить,

із захопленням цуценя

що лине до моєї долоні.

Буде нам легше разом -

мені, і короні на моїй голові, -

з тернової лози,

конюшиною заплетеною, і м'ятою.

Мені – і вікну – у сонячний день,

із запахом свіжості після дощу,

а головне - я його відчиню

у будь-який, у найважчий момент.

Разом легше, навіть

краї проріхи стягувати,

рятувати світобудову,

що рветься на нерівні шматки.

Куди йому без мене

і тих, хто зі мною.

Навіть чортик із моєї табакерки

веселий і вірний мені.

Не залишишся віч-на-віч

ні з чим.

Ніколи й ніде.

-------------------------------------------

все, чого я хочу, -

плести небилиці,

радити птицям,

як вітер вільний

вплести у свій маршрут,

як сіті сплести з лози виноградної,

за плесом річки зупинитися

і виплеснути від надлишку

колір зорі з мокрих долонь;

все, чого я хочу, -

хоч краплину світла

в непроглядній імлі,

у вбогому човні хоч пару весел,

на хисткому мосту - міцні поручні,

та точку опори

за будь-якої можливості;

(ну і, звичайно)

того,

хто вкриє, зігріє, утримає,

схопить за руку

міцно,

і зазирне в очі -

ніжно...

а в голові незмінно -

Нехай святиться твоє ім'я

на моїх устах,

вічно.

------------------------------------

Здавалося б, що простіше, -

неси свій хрест,

не нарікаючи, без приреченого болю,

йди своєю дорогою, -

без накопичення образ,

але так, щоб встигнути

зайти в ромашкове поле,

і відчути на пальцях

натяг нитки

від повітряного змія,

- що летить вгору;

почути

пущений за вітром

дзвін

від найлегших струн

своєї душі, що дорослішає.

А там, десь там, – нехай саме,

проясниться і заспокоїться,

укладеться в колію

і рівноважно налаштується

на даний момент

піку історії,

схожого з кінчиком тієї самої голки,

через чиє вушко не протиснутися до раю

не роззувшись, не скинувши печалі

та нажитого.

Здавалося б, простіше простого –

зайвого не набирай, тим паче чужого,

з вірою в краще йди без нічого.

Здавалося б, - мудруй лукаво,

тільки без брехні,

беручи дороговказною зіркою

співзвуччя

близьких тобі кроків.

Губами слова лови, долонями – сніг,

та зігрівай.

Ніби окрім тебе – більше нікому.

------------------------------------------

Отже, mon Cher,

ми знову підзависли

на нитках між небом та землею,

і здається, що знову

в зоні ризику - всі ті,

хто присягався бути зі мною.

Заплямованих листи

гладких скрижалів

ледь тремтять, - слухаючи вітру,

а ми віршів

розрізнені жмені

засіюємо в землю,

топимо у морі.

Отже, навіщо

і скільки, - пусті слова,

мені пташиний щебет

солодший меду,

і віковічний скрип уключин,

і звучне ковзання

меча із піхви.

Мені б тільки знати,

що буде наш ранок

світлим,

повним моментів -

доторкано ніжних,

чуттєво земних,

і десь там – за обрієм

змією зійметься час

у вічності кільце.

-------------------------------------------

Як тільки темрява покине горизонт,

як тільки шлейф зорі хльосне об землю,

як тільки хтось когось

зрозуміє

і пробачить,

прочитає між рядками

і недомовок,

увірує без доказів

і клятв,

як тільки.

Поцілунок як молитва, -

саме так,

минаючи статут та кайдани того,

що хтось комусь нібито чим винен,

як святе причастя –

тихо випити, торкаючись губами.

Я вірю.

Нас зцілює навіть відбите світло.

Як тільки Ангел поцілує

просто в душу.

-----------------------------------------------

поштовхи зсередини

пульсують кровотоком,

крізь мене проростають паростки

безпосередньо з імли

підземель, -

тендітної трави,

що ледь прокинулася з зими;

хто закоханий у це світло,

що сяє зовні,

нехай заплющить очі,

починаючи зворотний відлік,

на видиху ми розкриємося,

розсипемо свої пелюстки,

встилаючи прохолодну землю

пастельним килимом надій;

щодня - це життя,

- Починаючись з світанком,

прірвою річок проявляється вулиця,

лавіруючи безліччю осіб,

миготінням відблисків з дна колодязя,

клекотом птахів, -

щодня – це Ціле життя;

поштовхи зсередини

пробивають асфальт,

прокладають шляхи невблаганно,

як втілений міф,

як найкраще що в нас

не може приховано бути,

а тому себе виявляє

перед промислом як випробуванням -

велінням совісті та честі.

---------------------------------------

Адже це зовсім не жарти -

смерть оминає двори,

клюкою стукає по парканах,

стискаючи зморшкуватою долонею

насмішкувате "завжди",

перетворюючи на сухий пил

пихаті самовпевнені слова;

А серце так само хоче кращого,

сподівається на світле майбутнє, -

десь там, у блакитній висоті,

недосяжним птахом,

який може раптом впасти униз.

Кашлянув, проковтнеш

квапливе "ніколи",

відчувши

в порожньому горлі дим.

// 27.02.2022.

-------------------------------------

лазівка, тріщина, просвіт, -

повинна ж бути крапля сенсу

на денці чашки без вмісту

з нальотом втомлених істин;

красиво, тонко, глибоко, -

так, як хотілося б

прожити, ступаючи по містках

над безоднею нудних вигадок;

шалено, незвичайно і легко

парити, літаючи навмання,

себе зроняючи в колиску

обіймів літніх трав,

знамень, та смислів.

Холодна, непроглядна ніч

здригається, тремтить

як безпорадний птах, -

мені так шкода, -

серце стискається і відпускає, -

а всього-то - дірява шаль

безшумно прилягла на плечі.

Мерзнучих страхів мені не вгамувати,

залишиться прийняти

і пригріти, як безпорадних

та безпомічних звірят.

Мереживна, старенька шаль

безмірно добра

і здатна всіх зігріти,

без поділу, без застороги.

// 26.02.2022.

------------------------------------

прядеться

золота канитель зі слів,

що згори

спускаються на наші плечі,

нижче, вище,

лягають як сніжинки

тихо,

і тануть змістом

ледь вловимим;

пряде темрява,

сплітаючись тишею,

з'єднуючи воєдино

тих двох,

чиї руки зустрілися

на межі здобуття,

посеред

інших випадків,

відмоленої дороги,

даністей кохання;

прядеться викуп,

відплата,

стикаючись рукавами помислів,

діянь,

здійсненністю бажань,

(не)ймовірною

можливістю всього.

----------------------------------

Кожен прекрасний,

у цьому чудесному зі світів, -

де огида к життю знайома будь-кому