Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Уже наступного ранку вони були в Києві, де їх оваціями зустріли керівники місцевого обкому. Міцні обійми, рукостискання і квіти для жінок-делегатів — делегація прибула в п’ятницю напередодні 8 березня, Міжнародного жіночого дня, який широко відзначався в СРСР. На фотографії для газети, знятій на Центральному залізничному вокзалі Києва вранці 7 березня, — Брюханов, в хутряній шапці і дублянці, в оточенні інших делегатів, серед яких жінка з букетом гвоздик. Брюханов мав дістати квіти для дружини Валентини, але попереду була дорога додому, яка займала більше ніж дві години — дистанція між Києвом і Прип’яттю — 150 кілометрів.

Водій службового авто Брюханова забрав його на Центральному залізничному вокзалі, вирушивши через проспект Червоних козаків (пізніше — Московский, а згодом Степана Бандери) до Р02 — траси, що протягується північніше від Києва уздовж Дніпровського водосховища, далі на північний схід до міста Іванків, пролягаючи через березові гаї і — вже ближче до Чорнобиля — через зону соснових лісів.

Уперше молодий і сповнений ентузіазму Брюханов проїхав трасою Київ — Прип’ять узимку 1970 року, коли саме місто Прип’ять ще навіть не звели. Посада директора в такому віці — значне досягнення, хоча станція тоді існувала лише на папері. Брюханов був тільки на порозі будівництва — станції, офісних приміщень, нового міста для своєї сім’ї, яка складалася з дружини Валентини, 9-річної доньки Лілії і однорічного сина Олега. Він зняв кімнату в єдиному готелі міста Чорнобиля, що дало назву АЕС, яку Брюханову ще потрібно було збудувати. На своєму ліжку він розклав папери і почав пропрацьовувати план будівництва і кошторис для перших тимчасових будівель на ділянці, відведеній під нову станцію. Будівництво розпочнеться через рік.

Водночас молода сім’я Брюханова залишалася у Слов’янську — місті на Донбасі з населенням 125 000 чоловік, — де він працював донині. Слов’янськ 2014 року набуде слави осередку Російсько-української війни — там почався воєнний конфлікт і з’явилися перші жертви. Запеклі бої за Слов’янськ пояснюються, по-перше, тим, що це важливий транспортний вузол з автомобільними і залізничним шляхами, і, по-друге, — значний промисловий центр. І саме внаслідок цього статусу 1966 року у Слов’янську опинився Брюханов — він приїхав працювати на електростанції, що виробляла електроенергію, спалюючи місцеве вугілля.

Хоча першою в кар’єрі Брюханова стала електростанція в Ангрені, місті неподалік від Ташкента, столиці Узбекистану, де він 1 грудня 1935 року народився. Він був найстаршою дитиною у великій сім’ї російських робітників, яка переїхала в Ташкент із міста Саратова. З Другої світової війни Брюханову мало що запам’яталося — тільки постійний голод. У віці 24 років він закінчив місцевий політехнічний інститут і почав кар’єру в сусідньому місті Ангрен. Саме тут Віктор Брюханов зустрів Валентину, яка також працювала на станції, відвідуючи, окрім того, вечірні заняття в місцевому технікумі. Брюханова полонили її очі — як пізніше згадував сам інженер, йому здавалося, що він може потонути в тому погляді.

Коли Валентина вперше побачила прізвище Віктора на сторінках місцевої газети, він уже привертав до себе увагу як кваліфікований і сумлінний інженер. Керівником підрозділу він став усього за рік, і Валентина ще тоді подумала: «Не дай Боже мати таке прізвище». Прізвище «Брюханов» походить від російського слова «брюхо» — живіт. Утім, уже скоро, після зустрічі із самим носієм прізвища, — молодим, худорлявим і жвавим Віктором, — вона забуде про свій скепсис. Він підкорив її серце, демонструючи своє кохання безкінечними квітковими потоками. Автомобілі, які прибували з Курамінського хребта, доставляли тюльпани, а тому додому Віктор приносив більш ніж достатньо, щоб заставити ними всі підвіконня. Через рік пара одружилася і зажила щасливим життям в Ангрені.

Тюльпанова казка Брюханових перервалася рано-вранці 26 квітня 1966 року, за двадцять років до Чорнобильської катастрофи. Того вівторка потужний землетрус зруйнував більшу частину центральних кварталів Ташкента, рідного міста Брюханова, що на відстані 112 кілометрів від Ангрена. Понад 230 адміністративних будівель і більше ніж 700 магазинів та кафетеріїв стали непридатними до експлуатації чи повністю зруйнованими. Дивовижним чином жертвами стали всього восьмеро людей, однак багато отримали поранення, а приблизно 300 000 чоловік — майже третина населення Ташкента — прокинулися без даху над головою. Серед останніх були й батьки Віктора Брюханова — їхній глинобитний будинок сильно постраждав і фактично перебував на межі повного руйнування. Для Валентини Брюханової землетрус став тяжким ударом: а якщо другий землетрус зруйнує Ангрен, як це сталося з Ташкентом? Що тоді буде з ними та їхньою маленькою донькою? Вона захотіла, щоб сім’я переїхала. Натхнений словами дружини, Віктор почав робити запити на роботу на інших електростанціях Радянського Союзу. Як виявилося, спеціалістів рівня Брюханова чекали в Україні: родина Брюханових зібрала валізи і вирушила в Слов’янськ, де Віктор, — ставши спочатку начальником турбінного відділення, а згодом і головним інженером станції, — піднявся кар’єрними сходинками.

Коли переїхали Брюханови, 1966 року, станція у Слов’янську розширювалася. Велося будівництво нового — найбільшого в СРСР, як потім згадував Віктор, — блока. Виклик Брюханов прийняв і знову проявив себе одночасно і як талановитий інженер, і як організатор. Початковий етап запуску нових енергоблоків був особливо складним, однак Брюханов упевнено справився з навантаженням, паралельно розв’язуючи проблеми будівельних бригад, які провалили критично важливі терміни, і не забуваючи про план виробництва електроенергії. Працьовитий, компетентний і небагатослівний, Брюханов, здавалося, був створений для таких ситуацій. Саме результати роботи Брюханова привернули увагу Києва — уже навесні 1970 року йому запропонували роботу, яка вимагала саме тих якостей, які він продемонстрував, працюючи у Слов’янську. Але в значно більших масштабах. У міністерстві хотіли призначити Брюханова відповідальним за будівництво, а згодом — і за експлуатацію нової електростанції, яку зведуть в околицях Чорнобиля, далеко від вугільних родовищ Узбекистану і України. Робота нової станції не залежатиме від вугілля — вона буде функціонувати на ядерному паливі.

Для молодого інженера ця пропозиція стала складним рішенням. Брюханов попросив пораду Валентини. Дружина боялася: зрештою, йшлося про атомну електростанцію, тоді як Віктор був спеціалістом з турбін і нічого не знав про реактори та атомну енергію. Утім, у Києві його запевняли — електростанція залишається електростанцією. З керівництвом у Москві теж уже погодили. На той час у країні, ядерна енергетика якої лише ставала на ноги, було не так багато інженерів-ядерників, здатних будувати станції. Брюханов прийняв виклик. Утім, доти, як стати спеціалістом у сфері ядерної енергетики, він мав глибоко розібратися у питаннях, пов’язаних з будівництвом — складною і в принципі невдячною роботою. Спочатку Брюханов шкодував про свій вибір,