Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Першими отямилися ті охоронці, що стовбичили біля ґанку. Один з них почав заносити над головою шаблю.
— На місці! — гримнув на нього Швайка. — Один порух — і від вашого пана лишиться рване шмаття. І від тебе теж.
У повній тиші Швайка перетнув двір і зупинився над Зарембою. На охоронців не звертав ані найменшої уваги.
— То як вашмосць себе почуває? — поцікавився він.
Вашмосць почувався кепськувато. Він навіть очі заплющив, аби не бачити ікласте страхіття, що нависло над ним. А від його штанів потягло якимсь не тим запахом.
— Зз-заб-бери й-йо-го… — ледь ворушачи губами, аби не розлютити Барвінка ще більше, попрохав Заремба Швайку.
— Заберу, — згодився Швайка. — Але тільки після того, як ти мені в дечому поклянешся. Згода?
Заремба лише кліпнув повіками. На більше він був неспроможний.
— Поклянися перед усіма, що з цієї хвилини ти нікого з присульських і пальцем не зачепиш.
Заремба не відповів. Схоже, він знепритомнів. Чи вдав, що знепритомнів.
— Не чую, — підвищив голос Швайка. — Скажи голосніше, бо зараз накажу цьому вовкові зробити своє діло!
— К-кля… кля… кля… нуся, — затинаючись, прошепотів пан Заремба. — 3-забери його…
— А тепер поклянися при всіх, що з присульських людей ти не здиратимеш по сім шкур, а братимеш, як скрізь водиться, десяту пайку! Клянешся?
— К-клянуся…
— Це добре. А за це я не тільки обіцяю тобі повну безпеку, а й беру під свою охорону. Можеш роз’їжджати де завгодно, і ніхто тебе й пальцем не зачепить. Та щойно порушиш свою обіцянку — за твоє життя я й шеляга не дам. Ці вовчики, — він кивнув на нас із Барвінком, — розшукають тебе навіть під землею.
Потім розвернувся, і вони з Грициком виїхали за ворота. За хвилину нас наздогнав Барвінок.
За першим закрутом дороги ми спинилися і почали наслухати тишу. Погоні не було.
— Схоже, вашмосць вирішив дотримати свого слова, — невдоволено пирхнув Грицик. — А шкода. Я лише щойно почав розігріватися.
— Нічого, розігрієшся в іншому місці, — пообіцяв Швайка. — Головне, що йому тепер нема на кого й поскаржитись. На нас? Так ми ж нікого не скарали на горло. Хіба що ти звернув набік кілька пик. На Барвінка з Куцим? Та ж не було ще такого, щоб княже військо рушило в похід на двох вовчиків.
— Хотів би я на те подивитися! — усміхнувся Грицик.
— Я теж, — крекнув Швайка.
Біля балки, де ховалася товстунова ватага, Швайка з Грициком зупинилися. Скрізь панувала тиша. Навіть коні не іржали.
— Схоронилися, наче маслюки під листям, — усміхнувся Грицик і голосно покликав. — Егей, де ви?
Челядники на той оклик наче з-під землі вигулькнули.
— Ну, що? — спитав русявий.
— Можете повертатися, — дозволив їм Грицик. — Вашому панові зараз не до вас. Він перепудився так, що сидить без штанів і чекає, доки слуги їх виперуть.
Я і дядько Бровко
— Дядьку, — покликав я мого сусіда через тин дядька Бровка. — Маю вас щось запитати.
— То запитуй, — солодко позіхаючи, дозволив дядько. Він цілу ніч сторожував обійстя своїх господарів і тепер хотів спати.
— Знаєте, що мені оце щойно відкрилось? — почав я. — Мені відкрилось, як ми колись із моїм Грициком та Швайкою втихомирили пана Зарембу.
Крізь щілинку в тину я побачив, як сивий дядьків писок розплився в усмішці.
— О, це було знаменито, — прогарчав він. — Я народився п’ять літ по тому, то навіть тоді усі про це говорили.
Чути ці слова було так приємно, що я й незчувся, як хвіст мій сам собою заметлявся туди-сюди. Проте мене цікавило інше.
— А от що було з тим Зарембою далі, мені поки не відкрилося, — продовжував я. — Може, ви щось пам’ятаєте?
Дядько Бровко не здивувався з мого запитання. Кожен пес знає, що в нас багато чого не так, як у людей. Вони, наприклад, ходять на двох, і в них є руки, а в нас руки ще не виросли. Вони їздять то на возах, то на машинах, а ми все ще бігаємо, висолопивши язика, на своїх чотирьох. Вони живуть у будівлях, а ми — де прийдеться. Проте в них немає того, що є в нас. Щойно людина спинається на ноги, вона забуває геть про все, що було в її попередніх життях. А в нас навпаки — пам’ять про них починає повертатися в ту мить, коли ми вперше розплющуємо очі. На жаль, повертається не вся одразу, а частинами. І та частинка мого життя, яка йшла одразу за покаянням Заремби, в мою пам’ять ще не повернулася.
І дядько Бровко це розуміє. Він побрязкав ланцюгом, зручніше вмощуючись біля буди, і знову позіхнув:
— Далі? А нічого. Пан Заремба зробився таким заїкою, що кожне слово розтягував на півдня. А все через ті Барвінкові ікла над його горлянкою. Люди казали, що вони йому ввижалися щоночі.
— І ніхто за нього не вступився? — спитав я. — Ні староста київський, ні сам великий князь?
— А чого їм за нього заступатися? Його ж Швайка з Грициком і пальцем не зачепили. А з нас, вовків, що візьмеш… — Дядько підсунув до себе вчорашню костомаху і почав придивлятися, чи на ній щось залишилось. — Тільки й того, що пан Заремба став посміховиськом. Тоді з горя він майже задарма попродав свої землі князеві Глинському і щез невідь-куди… — Дядько Бровко замовк, ніби щось пригадував, а за хвилину продовжив: — Хоча перед цим він знову хотів узятися за своє, але ми з Івасиком-Телесиком швидко привели його до тями…
— З Івасиком?! — вигукнув я. — 3 Телесиком? То я ж його знаю!
— Та хто ж його не знає! — кивнув дядько своєю важкою головою. — Щоправда, пізніше його знали як Івана-Побивана.
— Це ж чому?
— А він першу козацьку гармату змайстрував. Вона після кожного пострілу не менше десяти песиголовців побивала. Тож звідтіля й пішло: Іван-Побиван.
— Он як, — порадів я за Івасика. — Оце по-нашому!
— Атож, — погодився дядько і знову забрязкотів ланцюгом. Крізь шпарку в тину я побачив, як він перевернувся на другий бік.
Я зробив те саме і вдоволено зітхнув. Атож, ми прожили тоді гарне життя!
Ми — це я з Грициком та Саньком, Барвінок зі Швайкою, а ще ж були Вирвизуб, Колотнеча, князь Глинський, Демко Триголовий. Перед нами не тільки кримчаки, а й самі турки тремтіли!
Цікаво, а що чекає нас тут? Втім, нас — це дуже голосно сказано. Бо з усіх, із ким ми ходили на татарів, у цьому житті опинилися лише
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
