Читати книгу - "Насіння, KoХанна"

Квітневий ранок. Лютий тільки-тільки закінчився. Сонце без сорому прогріває землю і намагається розбудити людей. Усі посміхаються і, здається, зими не було зовсім. 

Я, як завжди, зупиняюся біля дороги, щоб пропустити нескінченний потік водіїв, що вічно поспішають. Зелений автобус, червоні Жигулі, чорна Ауді… Дорога трохи розчистилася, можна йти, але я не наважуюсь, і людина, що стоїть по той бік, теж. 

Все довкола нас завмерло. Тільки машини проносяться повз, як струмок. 

А ми – два береги, які ніколи не зрушать. 

Я думаю: «Скільки років минуло? Чому ти зараз стоїш переді мною? Ти відчуваєш той самий біль, що і я?» Я шепочу: «Будь ласка, перейди з того боку на мій, і благаю тебе, залишся тут. 

Обійми мене. Я хочу знову відчути твоє тепло.» Ти стоїш, дивлячись мені в очі, а в голові проноситься все, що багато років тому відбувалося між нами. Усі мої старі опіки знову кинуті у полум’я, ніби вони ніколи і не загоювались.

Твоя нога ступає мені назустріч. Я роблю крок у відповідь. Наші долі перетнулися. В останній раз. В останній квітень. Останній ранок. Усього на одну секунду. Ми дивилися один одному в очі і, наблизившись, вирвалося: 

«Привіт».