Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Мені здається, чи їм наказали не випускати вас? - раптом пролунало з-за спини. Хана. Чортівка. Вперта чортівка.
Але схоже, ця впертюха має рацію. І охорона так дивиться на мене не тому, що боїться, а тому що вочевидь роздумує, як саме буде мене зупиняти. Я, звісно ж, налякана до чортиків, і через це налаштована ще більш рішуче. Але при цьому дурепою не була, і ясно розуміла, що навіть з одним з охоронців я не впораюся.
Я різко загальмувала, і тут же отримала відчутний стусан між лопатками. Знову Хана.
- Ой, - крякнула вона.
Нічого не "ой". Раз не вийшло втекти, залишається одне - сховатися в замку, заснути, і уві сні покликати на допомогу.
На щастя, земляни не володіли тими здібностями, якими могли похвалитися корінні жителі Ісіди. Хтось на планеті вмів підкорювати драконів. Хтось примудрявся в мізки до цих драконів пробиратися, називаючи це загадковим - "знайти фамільяра". Хтось просто магією бавився, от як Хана, наприклад. До речі, чому це я так жодного разу і не запитала в неї - як і звідки вона тут, у поселенні землян, з'явилася? На мить мені стало соромно за свою неуважність до дівчини, яка була мені радше подругою, ніж служницею. До речі, єдиною подругою, не рахуючи колишнього дока Ноли і ще кількох "сестер". Але вони всі були далеко і, до того ж, безнадійно і щасливо одружені.
- Хана, - схопила я дівчину за руку. - Ти як тут з'явилася?
Дівчина втупилася на мене, немов я маячню якусь ляпнула.
- Що значить, як з'явилася? За вами слідом пішла.
- Я не про це... Звідки ти родом?
- Не пам'ятаю я. А що?
Ось тепер уже я на неї втупилася. Але ж вона відверто бреше мені, і навіть не червоніє! Цікаво, чому? Якби в мене було більше часу, обов'язково з'ясувала б.
- А те, що раджу якомога швидше згадати про свою батьківщину, і негайно туди вирушити. Ти мене зрозуміла?
- Звичайно, зрозуміла,- насупилася вона і навіть на свої туфельки втупилася. - Як же тут не зрозуміти? Женете, так?
Я важко зітхнула. Ось ще з'ясувань стосунків із цією дівчиною мені й не вистачало.
- Не жену, мила, - я поплескала її вільною рукою. - А турбуюся. Деніел збожеволів. І тому такій молоденькій і гарненькій дівчині не варто тут залишатися. Я прошу тебе... Ні, благаю, негайно йди з поселення.
І навіть підштовхнула її в бік виходу. На щастя, охорона на неї зовсім не звертала уваги, з чого я зробила висновок, що їм було дано наказ затримати саме мене.
Сама навіть не стала більше зволікати жодної хвилини, розвернулася і поспішила у зворотному напрямку. Я була в цьому замку, що зараз нагадував кам'яний мурашник, з того самого першого дня, як у безжиттєвій скелі було вирубано першу печеру. І ніхто краще за мене не знав усіх затишних містечок і непомітних кам'яних гротів. В одному з них я і сховаюся від Демісона.
Задоволена хоча б тим, що тепер мені не доведеться турбуватися за долю Хани, я кинулася коридором, з кам'яного склепіння якого раз у раз злітала липка крапелька конденсату. З-за повороту назустріч мені в супроводі чотирьох солдатів вискочив той самий докторишка. Щось сказав його супроводжуючим і сховався за їхню спину.
І в цей момент я в розпачі зрозуміла, що мишоловка ось-ось зачиниться. Позаду - охоронці. Попереду - доктор і його солдати. На кону - моя доля і життя мого сина. У розпачі я кинулася до одних єдиних дверей, шлях до яких ще не був мені закритий. Мить - і я знову опиняюся у великій залі, де Демісон про щось розмовляє з вдягненими в чорний одяг послами.
Я вже чую кроки моїх переслідувачів, що наближаються. Чи наважаться вони увірватися в зал нарад? Не знаю.
На щастя, вони не наважилися, а я отримала невеличке відстрочення від страти. Мені не залишалося більше нічого, як сховатися за найближчою колоною і сподіватися на диво.
І воно, це диво, сталося.
Щоправда, почувши зухвалу пропозицію одного з послів, я спершу ледь не захлинулася від обурення й гніву.
- Ми чули, що у вождя землян нещодавно народився син, - виголосив посол, який стояв буквально в хвості делегації. - Як підтвердження того, що земляни все ще хочуть жити в мирі з племенами Самандара, ми готові прийняти сина вождя в наше плем'я і виховати його справжнім воїном-ісідіанцем.
Але наступної миті моє серце затріпотіло від хвилювання - адже доля дає моєму синові ще один шанс! Нехай далеко від мене, але він виживе, не стане об'єктом переслідування або, тим паче, експериментальною тваринкою для Демісона. А я... А я постараюся вижити і зрештою знайти його...
- Боюся, я не знайду слів, якими зможу вмовити на цей крок матір дитини, - протягнув Демісон, а я роблю крок з-за колони. Тобі не доведеться мене вмовляти, чудовисько! Я краще власними руками віддам дитину чужим послам, ніж дозволю...
- Можливо, вмовляти не буде потреби, - у голосі посла мені почулася посмішка. - Мати дитини може поїхати з ним. Якщо, звісно, забажає.
Серйозно?! Та я ще й як бажаю!
Звісно, опинитися самій із дитиною в чужому краю дуже страшно. Але ж у цьому кам'яному замку, вирубаному просто в скелі, у мене більше жодної рідної людини не залишилося. Та й життя моє і моєї крихітки висить на волосині.
- Ми згодні, - тремтячим голосом вимовила я, і зробила крок уперед. Ще один. Здригнулася, побачивши, якою ненавистю і злістю спотворилося обличчя Демісона.
Ще один крок, і чоловіки в чорному розступаються, пропускають мене вперед і якимось невловимим чином раптом оточують мене. Та людина, яка змусила мене затамувати подих минулого разу і весь час переговорів стояла позаду інших, раптом опинилася попереду. Я й не помітила раніше, що він був настільки високий і широкий у плечах, що геть закрив мене від Демісона, який пихкав злістю.
- Ентоні, час, - каже він, і один із його супутників підкидає вгору руки.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя Капризуля, Олена Арматіна», після закриття браузера.