Читати книгу - "Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana"

— Ну-у... я... 

— Це так дивно... Ми живемо через стінку, а досі не бачили одне одного.

— Навіщо це взагалі потрібно? – раптом спохмурнів мій друг. 

— Ну як? – дивуюсь я. – Я хотіла б бачити твої очі. Якого кольору твої очі?

— Мої... – тягне після довгої, майже театральної, паузи Гнат. – Очі? Чому ви всі взагалі так помішані на зовнішності? Чого так труситесь над нею? Страждаєте через неї?

— Що?... Ні! – серджусь і я. – Це зовсім не те, що я мала на увазі. Я лишень... 

— Та ні. Саме це. Чи мені не знати?

Остаточно гніваюсь на нього та не витримую, все ж бурчу обурено:

— Ти що, вирішив зіпсувати мені настрій у день прем’єри?

— Іди. – чую його моторошний і абсолютно чужий голос. – А то ще спізнившся.

І я дійсно пішла, не прощаючись та не чекаючи його звичних побажань удачі, яких сьогодні так і не почула. Я навіть встигла злякатися, що завалю увесь виступ своїм стрімко погіршеним настроєм, проте Василь та решта друзів швидко підбадьорили мене. Тож, я ще довго посміхалася, не зважаючи на неочікувану сварку з Гнатом.

Закінчувалися фінальні приготування, і зовсім скоро куліси були готові піднятися.

— Нас хотіли змусити замовкнути. – штовхав свою останню річ як ніколи збуджений Василь. Його приємний натхненний голос огортав наші серця та додавав сил та наснаги пережити сьогоднішній вечір. А ще — запалити його. – Намагалися закрити нам рота і досі продовжують робити це. Ну а ми відкриємо його поширше та закричимо так голосно, щоб не чути чужих голосів!