Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Чуєш, Анно, а як навіть вони розлучаться, то дитина ота, вона ж Потоцьких прізвище носитиме, га?

Анна стенула плечима.

— Не знаю, Марисю. Ще в такому гімні не плавала — не знаю…

— Ну а як навіть не носитиме, то всі все одно знатимуть, що то дитина Щенсного… І на спадок вона потім претендуватиме… Що не кажи, а недобра то є річ, ой недобра. Ще б вона не вагітною була… Не треба, прости мені Господи, — показно завернула очі до неба й перехрестилася, — не треба тій дитині на світ з’являтися…

Анна аж наче підскочила: перед очима промайнула вже одна, якій не треба було б у світ приходити…

— Ні, ні, не говори такого, Марисю.

— Випий! — рішуче налила чарку Анні Ельжбеті червона й тілиста пані Мнішек і задоволено спостерегла беззаперечне виконання наказу. — Послухай мене, Анно… Та тяганина в судах… Вона може тривати вічність… Ти що, хочеш половину маєтку на суди пустити? А другу — на годівлю малого бастарда? А знаєш, скільки ти собі здоров’я з’їси, поки то все спостерігатимеш? — Мнішек спокушала з енергією досвідченої дияволиці.

Анна Ельжбета слухала й розуміла: усе, усе правда. Суди, витрати, бастард, знову витрати… От якби вона зникла… Розпечена горілкою Мнішек наче читала думки Анни Ельжбети:

— Найліпше б було, якби вона зникла. Зовсім, навіки, і кінці у воду, як то кажуть… — Раптом замовкла, витріщила очі від вдало знайденої думки. — Так… так… Утопити її — і ділу кінець. Нема її — нема проблеми. Що, файно придумано? — звеселіло подивилася на Потоцьку. Пані підібгала губу й повільно згідливо захитала головою. Стук у двері — слуга запопадливо пропустив поперед себе двох високих гостей-росіян.

— Разрешите побывать в вашем очаровательном обществе? — посол Волконський і генерал Рум’янцев, що присадкуватою фігурою нагадував тяглового коня, поштиво спинилися біля порогу.

Марія й Анна Ельжбета переглянулися — однаковість думок уже читалася в їхніх поглядах. Обидві синхронно закивали головами. Віддавши поклони й поцілувавши ручки пань, російські гості долучилися до милої бесіди й випивки — бажано до такого стану, щоб «крови в водке не наблюдалось». Після кількох незначущих фраз посол Волконський по-вужиному вповз у болючу тему:

— Ой, а уж эта Турция… Вы себе представляете: какой нужно быть дичью, чтобы еще сегодня следовать закону братоубийства? Как только к власти приходит новый султан, сразу всех-всех потенциальных претендентов в султаны убивают — то ли братьев, то ли даже сыновей…

— И правильно делают, — підтримав дипломатичного песьововка бойовий російський генерал, — нечего делиться ни властью, ни деньгами — так и страна сильнее становится. А то попробуй накорми всех этих детей. Страну сожрут со своими претензиями. Нечего… В последнее время взялись престолонаследников прятать в тайные комнаты — кафес, по-нашему «клетка». Сидят там до отупения, ждут своей очереди на трон по тридцать-сорок лет. Да там уже ни мозгов, ни твердости духа — так, овощи с глазами.

— Да-а-а, — протягнув посол, — эти дети — незаконные или просто в большом количестве — значительная проблема для знатных людей. Сколько их было за всю историю французского двора… Да если б их всех оставляли в живых, Франции бы точно уже и в помине не было бы. — Уся та хитра мова підводила затуманені мізки пань до правильності рішення про знищення Гертруди. Обидві сиділи й здавалися собі стриманими й незбагненними. Наївні… Російські пани добре розуміли багатих і підлих — то є риса інтернаціональна.

— Жаль, жаль, что не нашел для нас времени господин Потоцкий, — вкрадливо продовжував Волконський. — Хотели для него большую приятность сделать — ущерб за уманские владения возместить. Это довольно-таки большие деньги. Ну что ж делать, — штучно закотив очі посол, — мы все понимаем… Не знаю даже, когда еще сможем поговорить и убедить пана Потоцкого просто быть нам верным, — говорити вже доводилося прямолінійніше з огляду на те, що в повіки Анни Ельжбети годилося б вставити сірники для підпорки. Та мова про гроші могла витягнути Потоцьку ще не з такої ями чи прострації, і пані навела різкість у погляді.

— Я так думаю, пане Волконський, — старанно вимощувала слова неслухняним язиком, — що я зможу вам допомогти в цьому питанні…

— Та натомість ми будемо щось просити у вас, — з кавалерійським натиском втрутилася в розмову енергійна пані Мнішек… Проста російська кількаходівка успішно спрацювала, і генерал Рум’янцев із задоволеним виглядом кóпнув ногу посла під столом. Волконський хитро подивився у відповідь…

Усі пожитки Коморовських уже лежали на підводі. Аж восьмеро людей заледве втиснулися в невеликий простір холодної карети. Ніколи ще взимку всі разом одночасно вони не їздили. Якось не було потреби. А тут страх, тваринний і жорстокий страх за свою старшеньку змусив зібрати речі й негайно втікати із Сушна. Як міг Потоцький додуматися прислати конвоїрів за Коморовськими — те в голову не вкладалося. Хижий вовк показав своє справжнє нутро — усі правила Божої й шляхетської моралі випарувалися, лишень зачепили інтереси магната. Плакав і хотів руху маленький Йозеф. Незручно було сидіти двом вагітним на великих строках. Заніміли від холоду ніжки в Юзефи й Кордулі. Лише маленький Францішек дрімав на руках у Якуба. Усіх їх чекав довгий шлях засніженими й заметеними дорогами завдовжки майже вісімдесят кілометрів — у Львів, ближче до людей, до цивілізації. Тільки так утікають від вовків — на світло, на люди. Не раз припізнілі в дорозі мандрівники, вертаючись додому через ліс, запалювали смолоскипи — не любить хижак світла. Темрява — його рідна стихія й подруга. Відчували Якуб з Анною, що мало людського залишилося в Потоцьких. Та не знали вони, яку страшну силу має симбіоз вовчого й людського.

Тепер Щенсний переважно сидів у своїй кімнаті. Не хотілося йому читати очевидний осуд у поглядах усіх весільних гостей і дворового люду. Книги не дозволяли собі того й складали мовчазне товариство молодику. Раз у раз мерзенні відчуття минулого приниження переривали читання, змушували його знову й знову переживати неприємні хвилини. Обпісяний переляканий хлопчик навіки залишився жити в оболонці Станіслава. Він не хотів ні виходити, ні дорослішати. Колись, у десять років, його не цікавили, не хвилювали крики товариша, що постраждав через ігри з ним. Своє більше болить. Своє відчувається краще. Своє ближче. Не знав він, що таке зрада. Він відігнав її від себе в долі тих, з ким був близький. Їм було боляче, та йому — ні. Його ніхто ніколи не зраджував. Він не знав, що це