Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

Неймовірно, якої сили енергетичний заряд несе в собі заповнений людьми зал. Цей заряд приголомшує. Він перевершує всі індивідуальні емоції та думки людей, що зібралися, разом узяті. Причому група випромінює цю енергію відразу, єдиним променем. Стоячи сам на сам із п’ятнадцятитисячним залом, я відчував цей промінь, сприйняв його глибинну вібрацію. Мить він вагався в точці нейтрального рівноваги, а потім різко хитнувся в бік ворожості. Ніхто не вимовив ані слова, а я фізично відчув цю ворожість, її можна було помацати, понюхати, лизнути… Вона мовчки, тяжко розливалася в повітрі загрозливими хвилями… Але, дивна річ, я більше не боявся її. Ось-ось мало статися щось таке, що було сильніше за неї, щось потойбічне, приголомшливе…

У цей момент душі всіх, хто мене оточував у цьому залі та придушував своєю величезною масою, виявилися пов’язаними одна з одною. Неважливо, що їх пов’язало: озлобленість, ворожість, розчарування… Вони об’єдналися — і це було головне… Я відчував, як від них виходить невидима енергія, немов вони були єдиним цілим. Це було захопливо, я відчував це самою серцевиною своєї істоти. Їхній безмовний союз хвилював, тривожив, заворожував, він був майже… прекрасний. Я стояв перед цими людьми абсолютно сам. Я заздрив їм, мені хотілося бути на їхньому місці, злитися з ними. І відмінності, які поділяли нас, здалися мені раптом геть незначущими, другорядними. Вони всього лише такі ж люди, як і я. Їм так само хотілося врятувати свої заощадження і забезпечити тили, як мені хотілося вижити. Хіба не одне й те саме непокоїло нас?

У мене в мозку, як очевидність, яка випала мені на долю, раптом пролунали слова Ігоря Дубровського. Філософська істина, яку мені слід було застосувати, не знаючи напевно, як це зробити.

Впусти в себе світ іншої людини — і вона тобі відкриється.

Впусти в себе світ іншої людини… Ми — не індивідуалісти, які зустрічають одне одного багнетами, ми звичайні люди, у нас однакові прагнення, однакові надії та одне бажання жити, причому жити якомога краще. А те, що нас розділяє, це так, незначні деталі у порівнянні з тим, що об’єднує. Адже всі ми — люди… Але як розділити з ними ці почуття, як їм пояснити?.. І як знайти в собі сили пояснити?

Перед моїми очима промайнув образ підвалу «Спіч-майстер», і я знову відчув володіння собою, володіння аудиторією. Так я віднайшов ресурси. Я знав: якщо ризикну, то зможу ступити крок назустріч цим людям, висловити їм усе, відкрити свою душу…

Трибуна переді мною здалася мені бар’єром, перешкодою, втіленням того, що нас розділяє. Я простягнув руку, зняв мікрофон з підставки і обігнув трибуну, залишивши на ній свої записи. Я йшов до публіки, абсолютно беззбройний, у всій своїй уразливості. Ішов повільно, мене вело бажання об’єднатися із цими людьми. Мені було страшно, але страх потроху відступав, поступаючись місцем почуттю глибокої довіри, яке народжувалося в мені.

Парадоксально, але мені не хотілося приховувати свою незахищеність, навпаки, я прагнув, щоб вони її розгледіли. Для мене вона була гарантією щирості та прозорості намірів. Підкоряючись інстинкту, я розв’язав краватку і відкинув її вбік. Те ж саме я проробив з піджаком, і зім’ята тканина з шурхотом сповзла на підлогу.

Я підійшов до краю сцени, і мені стали добре видні серйозні обличчя тих, хто сидів у перших рядах. А далі обличчя втрачали чіткість, перетворюючись на кольорові плями, як на картинах імпресіоністів. Але в повислій напруженості тиші я відчував, що всі погляди звернені на мене.

Стало ясно, що говорити заготовлений текст не можна: зараз він не годився. Отже, треба покладатися на слова, які спадуть самі. Як там сказав Етьєн: «Говори, що думаєш, що на серці».

Я оглянув зал. Сум’яття людей, їхнє невдоволення були буквально відчутні. І серце моє луною відгукнулося на їхню тривогу.

Губи знову відчули метал мікрофона.

— Я знаю, що ви зараз відчуваєте.

Мій голос розірвав тишу і зазвучав у величезному просторі зали з несподіваною силою…

— Я відчуваю вашу тривогу, ваше незгоду. Ви вклали гроші в акції нашої компанії. Мої викриття в пресі призвели до того, що курс акцій упав, і ви на мене ображені, ви розсерджені. Ви дивитеся на мене як… на негідника, зрадника і взагалі сволоту…

У залі ні звуку.

Від потужних прожекторів у мене палало обличчя.

— На вашому місці я думав би так само.

Зал завмер у напруженій, наелектризованої тиші.

— Ваші надії на прибуток зруйнувалися. Ви розраховували на ці гроші — хто як на засіб поліпшити життя, хто як на можливість щось купити, хто як на забезпечення на форс-мажор або як на капітал, який ви залишите дітям. Хоч би якими були ваші клопоти, я розумію їх і ставлюся до них із повагою. Напевно, ви думаєте, що я передав інформацію пресі через особисту ненависть до Марка Дункера, щоб йому помститися? З огляду на все, що я зазнав через нього, це мало б сенс. Але причина геть інша. Я опублікував ці дані з однією метою: спровокувати падіння курсу акцій…

Почулися ображені вигуки. Я вів далі:

— …Спровокувати падіння курсу акцій, щоб зібрати вас усіх і поговорити з вами так, як я говорю зараз: очі в очі.

Напруга досягла апогею, і я відчув це на останній репліці, коли спробував роз’яснити свою позицію і сенс своїх учинків.

— Ви маєте право знати — це право й народило ваше цілком зрозуміле бажання побачити, як до кінця місяця і до кінця року курс акцій поповзе вгору. Під час створення біржі в її функції входив дозвіл компаніям збирати гроші з вкладників на рахунок майбутнього розвитку. Ті, хто хотів укластися, неважливо, якою сумою, надавали довіру компанії та пишалися тим, що можуть сприяти її розвитку. Тим самим вони приєднувалися до проекту. Згодом спокуса швидкої наживи стала спонукати деяких вкладників інвестувати кошти на дедалі коротші терміни, переводячи капітал з однієї компанії в іншу, щоб перехопити акції на підвищенні й отримати максимальний річний дохід. Ці спекуляції дуже поширилися, і банки винайшли те, що вони назвали фінансовим інструментом: можливість закладатися на будь-яку зміну курсу, зокрема й цілковите падіння. Ті, хто ставить на зниження, виграють,